– Ти сама винна, – каже мені чоловік, – діти вже їсти хочуть, а ти тримаєш до якоїсь дати.
Каже, а сам гризе ковбасу, яку я купила на нарізку!
Салат вже теж їли, піца не кисне, я вже зла, як чортяка!
Я просила про єдине фото ідеальної родини хоч на Новий рік – гарний багатий стіл, прибрані діти, я гарна як ніколи. Всі усміхаються і туляться до мене… Мрія, а не фото, мрія, а не родина… Виставляю це все в Фейсбук і отримую купу вподобайок та коментарів: «гарнезні», «красенні», «ідеальна родина»…
А я тішуся, яка в мене гарна родина і це фото без якихось фільтрів чи в дорогого фотографа, на хвилиночку! Та Лідка як побачить, то лусне на тім фото біля каміну і штучної ялинки з фотосалону.
Про такий Новий рік я мріяла. Але ні, ці паразити мусять все зпоганити і спаскудити не лише фото багатого столу, але й вже на фото не будуть посміхатися! Особливо після тієї прочуханки, яку щойно отримали.
– Люся. Ну ти як маленька, – втішає мене чоловік, – треба тобі того фото?
– Треба!!!
– То давай я тебе сфотографую.
– Я сама не хочу, а щоб всі разом… і усміхалися!
От з такими черствими людьми доводиться жити. Така моя тяжка доля. Нічого, раз я вже накрутила кучері, то я те фото матиму хоч сама стану і буду сидіти.
В квартирі було тихо, тільки на кухні світило. Артем командував синами приглядаючись до об’єктиву камери:
– Вліво, вправо, посунь лівіше, а голову вище…
Діти були в новому одязі і крутили накусаний торт в різні сторони аби не було видно надкушеного, вціліла ковбаса була акуратно покришена на маленьку тарелю, а в склянках пінився Живчик.
– Мамо, давай швидше! Тато пообіцяв, що ми після фото зможемо доїсти торт!
Ой, що то за фото вийшло! Я там трохи заплакана, але то від щастя! Звичайно, що на ньому видно всього надкушеного, але я його й не буду викладати – воно тільки наше.
Отак ми відсвяткували Новий рік о шостій годині і почувалася я просто неперевершено. Коли тебе люблять – завжди так…
Фото Ярослава Романюка.