Я все життя прожила в селі і виїжджала хіба в область на підвищення курсів кваліфікації. А куди мені їхати, адже все моє життя крутиться навколо господарки, школи, де я працюю і моєї родини.
Поки зранку встанеш та все обійдеш, одягнешся в школу, далі прийдеш і треба в поле йти, потім їсти готувати та порати ввечері корову, свиню, курей, гусей…
Ніг взагалі не чую.
А окремим пунктом йде моя родина, якій я ніяк не можу вгодити. Чоловік завжди на будь-які мої зауваження каже, що я не в школі, коли прошу доньку, щось зробити – чую те саме, син поки слухається, але скоро й він почне повторювати, мов папуга:
– Ми не в школі!
Не дивно, що я нічого не встигаю. Завжди себе корю за помилки та те, що недостатньо приділяю увагу своїй родині, а лише школі.
Кілька років тому, чоловік таки вирішив, що він заслуговує на краще життя. Думаєте, мені хтось співчував?
– Якщо вже та вчителька не втримала родину вкупі, то, що нам казати? Погуляє – та й вернеться, – чула я, як дружини характеризують свої шлюби.
Разом з чоловіком, пішов великий пласт прибутку і я вирішила, що пора мені поїхати за кордон на літніх канікулах та заробити грошей. Якщо ви думаєте, що я боюся мити унітаз, то я не думаю, що там гірше, ніж зі стайні щотижня викидати ляпаки.
Ще скажу, що я доволі відлюдькувата і не компанійська сама по собі, а моя професія ще більше мене віддалила від подруг.
Люди думають, що я маю завжди виглядати як на уроці і ведуть себе зі мною, як з учителькою. А ще мені не подобається, що кожен старається підійти та попросити аби я поставила вищу оцінку з предмету, бо он ми разом на весіллі за столом сиділи.
Отож, я знала, що моя однокласниця вже роки їздить за кордон і багатьом роботу знайшла. Я колись не раз їй давала домашнє завдання списувати, тому подумала, що маю підстави просити про послугу.
– Поможу, чого ж ні, – каже Валентина, – Але десять відсотків з зарплатні візьму.
– Ого, – кажу я, – тоді в твоїх інтересах підібрати мені роботу, де добре платять.
– Та не переживай ти так, я з першої зарплатні візьму, а там все твоє.
Ми поїхали разом і скажу відверто, що я там дуже розгубилася. Якби не Валя, то я б і в квартиру не втрапила, і на роботу мені було дуже важко добиратися.
Роботу мені Валя знайшла в родині євpеїв, які були дуже прискіпливі і доволі мало платили. Проте, могли дати щось з їжі, коли у них починався шабат. Це мене трохи рятувало, бо я економила на усьому.
Далі я розговорилася з жінками в квартирі і вони мені й сказали, що це дуже низька зарплата і я маю сама шукати родину місцевих, які будуть і краще платити і не такі прискіпливі. А як же я знайду, коли мови не знаю?
Я заробила на свої мірки доволі багато, але за мірками жінок, то дуже мало.
Я віддала Валі її частку і була їй щиро вдячна за допомогу. Мені здалося, що ми гарно розійшлися, але ж варто мені було почути ту розмову:
– Вчителька, аякже!, – почула я голос Валі, – До одного дідка ходила, який дуже до українок ласий. А мені, навіть, «дякую» не сказала, пані мені знайшлася справедлива. Отак, роби комусь добро.
Вона оглянулася тільки тоді, коли побачила, що я стою в дверях магазину вся червона.
Не знаю чи я правильно зробила чи ні, але я їй ні слова не сказала. по-перше, в голові таке коїлося, що я й не знала з чого почати, а з іншого боку – виправдовуватися, отже, бути винною.
Знаю, що зараз по селу це все носиться і я тепер не знаю, як бути.
Фото Ярослава Романюка.