fbpx

Реакція мами, а надто батька, повернула Ірину до життя. Мама обняла доньку і, ні про що не розпитуючи, мовила: «Це щастя, донечко! Дитинка — це завжди щастя. І більше нічого не має значення». А тато, стримуючи сльози, додав: «Поки ми з тобою, нічого не бійся і ні про що не турбуйся. Думай про себе і про дитину»

До десяти років мама розповідала люді, що її тато живе і працює за кордоном. Робота в нього, мовляв, секретна, тож він не може приїжджати в Україну й навіть телефонувати. Коли передавав дарунки (тепер люда знає, що це робила мама), дівчинка почувалася найщасливішою в світі. Аж поки сусідський хлопчик не зламав її самокат. «Я все розкажу татові, коли він приїде! — плакала Люда, розмащуючи сльози по щоках брудними долоньками. — і він тобі дасть!» «Ага, дасть, наздожене і ще дасть, — зухвало відповів хлопчина. — усі знають, що в тебе нема тата. Тільки ти, наївна, віриш у казки».

Тоді мама, як могла, заспокоїла донечку. Сказала, що Арсенко лусне від заздрощів, коли їхній тато-герой нарешті повернеться додому. Тільки після цієї пригоди дівчинку почали діймати сумніви. Але вона підростала, розумнішала, набиралася життєвого досвіду й більше старалася не розпитувати маму про батька. Бачила, що та неохоче відповідає на її запитання.

А коли дівчині виповнилося п’ятнадцять, саме в день народження, мама розповіла їй правду. Тоді Люда вперше не отримала подарунка від тата, але не встигла поцікавитися, чому. Матуся сама розпочала розмову. Вони сиділи на кухні одна навпроти одної за святково сервірованим на чотирьох осіб столом. Бабуся з дідусем саме були на вечірній службі в церкві.

— Ти вже доросла — і маєш знати правду, — сказала мама. — Твій тато не герой і він не за кордоном. Він спокійно живе тут, у нашому місті, має дружину, а дітей… Бог не дав. Ми ходимо одними вулицями. Можливо, ти й зустрічала його колись. Ви дуже схожі…

І Люда дізналася, що з’явилася на світ з великої любові своєї матері до чоловіка, котрий її, швидше за все, не кохав. Бо щойно довідався, що вона при надії, зник. Мама намагалася його знайти, ходила до його матері, але ця жінка буквально виставила її за двері та ще й говорила навздогін таке, що хотілося провалитися крізь землю.

А коли Олег заблокував номер Ірини — вона заспокоїлася. Гордість не дозволила повестися інакше. Батькам про маля не зізнавалася доти, поки не впевнилася, що уже жоден спеціаліст не візьметься. Ті місяці приховування й переживання тягнулися нескінченно довго. Швидка втомлюваність, безсоння, проблеми в університет і… Коли батьки запiдозpили що з Іриною не все гаразд і вирішили обстежити її, вона випалила: «Зі мною все добре, але… скоро стану матір’ю!» — і закрила обличчя руками.

Проте реакція мами, а надто батька, повернула Ірину до життя. Мама обняла доньку і, ні про що не розпитуючи, мовила: «Це щастя, донечко! Дитинка — це завжди щастя. І більше нічого не має значення». А тато, стримуючи сльози, додав: «Поки ми з тобою, нічого не бійся і ні про що не турбуйся. Думай про себе і про дитину».

Перед очима в Ірини раптово розвиднілося. Як вона могла так погано подумати про батьків? Чому вирішила, що вони змусять її зробити якісь радикальні кроки?

…Перед появою Люди Іра перевелася на заочну форму навчання. Дівчинка прийшла в цей світ здоровенькою, проте неспокійною. Бували ночі, що дорослим не вдавалося зімкнути повік. Надто важко було Ірині під час сесій, але мама з татом за чергою бавили внучку. Відпрошувалися з роботи, брали відпустки за власний рахунок — як коли.

Одного разу до Ірини зателефонувала університетська подруга Світлана. «Я бачила Олега, — повідомила. — Розказала йому, що ти маєш донечку. «А до чого тут я?» — спитав. То я йому розказала, до чого. Слів не добирала. Правда, він мене не дослухав. Утік, наче боягуз». Іра обурилася. Вона давно вирвала зі свого сеpця почуття до Олега, наче корчик бурьяну. І тішилася, що це їй вдалося, що своєю зpaдою він сам їй допоміг. Було б значно гірше, якби він розкрив свою справжню сутність після весілля.

«Мені від нього нічого не треба! — сказала подрузі. — Люда — тільки моя дитина». «Твоя, — погодилася Світлана. — Але дивися, щоб цей батечко не об’явився тоді, коли стане старим і немічним. І щоб твоя дитина не доглядала його… А перед тим — його матусю, яка вже нікому не потрібна, навіть синові».

Минав час. Людочка росла. Іра закінчила університет, але не могла знайти роботу. Батько вийшов на пенсію, мама ще працювала. Грошей не вистачало… А тим часом Олег, заробивши за кордоном, куди втік від відповідальності, одружився і започаткував свій бізнес. Іра знала про це, бо ж у маленькому місті все, як на долоні. Проте й гадки не мала, щоби попросити в колишнього коханого допомоги.

На щастя, сусідка, котра пекла на замовлення торти й готувала різні десерти, потребувала помочі. Попросила Іру підсобити, адже знала, що вона має хист до «кондитерки». Потім покликала її вдруге, втретє, поділилася заробітком і запропонувала працювати разом.

Декретна відпустка змінила характер Ірини. Вона стала нерішучою, соромилася спілкуватися з людьми, тож робота на кухні її влаштовувала. Згодом жінки орендували приміщення — і вивели свій солодкий бізнес на нову орбіту. Ірина стала впевненішою в собі, почала добре заробляти. Нарешті змогла зробити в квартир і ремонт, купити Люді комп’ютер, поїхати з нею на море…

— Мам, а чому ти мені вирішила розповісти про батька саме тепер? — поцікавилася Люда.

— Бо… мама твого батька, тобто твоя бабуся, хоче тебе бачити, — пояснила Ірина. — Вона приходила до мене на роботу, плакала, просила вибачення, що тоді прогнала мене і не вплинула на свого сина. Казала, що її Бог уже відплатив, бо невістка не може подарувати їй внуків.

— І що ти їй сказала? — злякано подивилася на матір Люда. — Сказала, що ти вже доросла, тож мусиш вирішити сама, чи бачитися тобі з бабусею, чи ні… Тож вирішуй. Тепер ти знаєш правду.

Людині щоки спалахнули. Очевидно, її юний розум не міг впоратися з таким надскладним завданням. З одного боку, їй було шкода цієї незнайомої жінки, бо ж вони з нею не чужі. З другого — муляла душу образа. Як вона могла стільки років знати, що має внучку, і жодного разу не навідатися до неї? Як могла колись прогнати з дому її маму, зовсім юну, котра так любила її сина, була у відчаї, в безвиході й носила його дитину?

— А як би вчинила ти? — спитала Люда.

— Чесно кажучи, мені шкода цю жінку, — відповіла Ірина — і в її голосі затремтіли сльози. — І батькові твоєму я давно все простила. Якби не він, у мене не було б тебе… Люда кинулася до матері, обняла її:

— Дякую тобі, матусю…

— За що?

— Дякую, що витримала тоді все, що залишила мене… Тобі ж тоді було тільки вісімнадцять. Не уявляю себе через три роки в твоїй тодішній ситуації. Таке пережити! Ти героїня, матусю. Я дуже тебе люблю…

Скрипнули вхідні двері. Прийшли бабуся з дідусем. Принесли на собі додому аромат ладану і горіхового листя. Ірина заметушилася біля духовки, крадькома витираючи сльози, аби їх не помітили батьки. Люда вибігла в коридор:

— Ну що, вимолили для мене добру долю?

— Найкращу, — запевнив дідусь, цілуючи внучку.

Люда дивилася на своїх найрідніших, найдорожчих людей і чи не вперше в житті спіймала себе на думці, що батько їй насправді не потрібний. Досі вона переживала, що його немає, що її нікому захистити, що її така красива і молода мама самотня. Але тепер дівчина раптом зрозуміла, що її батько, той, котрий справжній — не вигаданий, в їхню сімейну ідилію просто не вписується. А щодо другої бабусі… «Я подумаю про це завтра», — мовила подумки словами улюбленої Скарлетт О’Хари з роману «Віднесені вітром» і пішла святкувати.

За матеріалами – Вільне життя.

Автор – Ліля КОСТИШИН.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page