– Мамо, слухай мене дуже уважно, бо я повторювати не буду, – Соломійка стояла на порозі моєї квартири, тримаючи на руках молодшого сина, а старший міцно тримався за її ногу, ніби боявся відпустити. Її обличчя було бліде, очі холодні й байдужі, наче в зовсім чужої людини. – Я більше не в змозі займатися цими дітьми. Або ти забираєш їх обох прямо зараз, сьогодні ж, без жодних розмов, або я відвезу їх до дитячого будинку. І тоді не дзвони мені, не шукай, не пиши. Вирішуй миттєво, бо в мене зовсім немає часу.

Я відчула, як у голові загуло від цих слів. Дивилася на малюків: трирічний Андрійко ховався за маминою спідницею, а однорічний Богданчик тихенько хникнув у її обіймах, відчуваючи напругу.

– Соломійко, доню моя, як ти можеш говорити таке? – прошепотіла я крізь сльози, що вже котилися по щоках. – Вони ж твої рідні діти.

Вона тільки скривила губи в холодній, презирливій посмішці.

– Рідні діти? Сім’я? Твоя сім’я, мабуть. Ти ж пам’ятаєш, що я тобі не рідна. А ці двоє тільки заважають мені жити так, як я хочу. Я ще молода, прагну свободи, розваг, подорожей, а не вічних пелюшок, плачу й турбот. То що – забираєш їх чи ні? Відповідай зараз.

Я простягнула тремтячі руки до хлопчиків, не в силах стримати ридання.

– Забираю, звісно, забираю. Я не дам своїм онукам опинитися в тих стінах.

Вона миттєво сунула мені Богданчика на руки, передала стару сумку з речами Андрійка й папку з документами.

– Ось усе необхідне. Прощавай. І не чекай, що я колись повернуся по них.

Двері голосно зачинилися за нею, і я залишилася сама з двома малюками в тихій квартирі.

Це був той день, коли моє життя остаточно розділилося на дві частини: до і після. Але щоб зрозуміти, як ми дійшли до такого болючого моменту, потрібно повернутися на багато років назад, у ті часи, коли все тільки починалося.

Ми з моїм чоловіком Тарасом завжди мріяли про велику, шумну сім’ю. Після весілля ми часто сиділи ввечері на кухні, пили чай і будували плани: спочатку одна дитина, потім друга, а може, й третя чи четверта.

Ми уявляли, як будинок наповниться дитячим сміхом, як будемо разом святкувати свята, ходити на прогулянки. Але життя внесло свої корективи дуже швидко.

Невдовзі після нашого весілля Тарас переніс серйозну недугу. яка вплинула на його здоров’я. Лікарі були відверті: шанси на те, щоб ми мали власних дітей, стали майже нульовими.

Ми довго не могли змиритися з цим. Ночами плакали, шукали різні варіанти. Спочатку думали про дорогі лікування за кордоном, але наші заощадження не дозволяли таких витрат.

Потім говорили про інші медичні можливості, але все було поза межами досяжного. Довго уникали цієї теми, намагалися жити звичайним життям, але одного вечора Тарас взяв мене за руку і тихо сказав:

– Світланко, кохана, а може, ми усиновимо дитину? Стільки малюків чекають на люблячих батьків у дитячих будинках. Ми ж можемо дати комусь справжній дім.

Я спочатку злякалася такої ідеї. Як полюбити чужу дитину так само сильно, як рідну? Але потім довго думала і зрозуміла: справжня любов народжується не тільки від спорідненості, а від серця, від щоденної турботи й тепла.

Ми вирішили спробувати. Пішли до дитячого будинку, зібрали всі необхідні документи. Директорка, жінка з суворим, але добрим поглядом, запросила нас до свого кабінету й розклала перед нами десятки папок з особовими справами.

– Дивіться не поспішаючи, обирайте серцем, – порадила вона. – Це дуже відповідальний крок.

Ми переглядали фотографії, читали короткі історії життя дітей. І раптом побачили її – шестирічну Соломійку з великими блакитними очима, світлим волоссям і сором’язливою усмішкою на знімку. Щось у тій фотографії відразу торкнулося нашого серця.

– Ось ця дівчинка, – тихо сказав Тарас, показуючи на фото. – Подивіться, яка вона мила.

Директорка глибоко зітхнула й похитала головою.

– Дуже гарна дитина, це правда. Але раджу вам уважно прочитати характеристику. Батьки відмовилися від неї одразу після народження. Була схильність утікати від вихователів навіть у такому маленькому віці. Історія непроста, можливі труднощі.

– Ми все одно хочемо з нею познайомитися, – наполягли ми обоє.

Вихователька привела Соломійку до кабінету. Дівчинка стояла в дверях, міцно тримаючись за її спідницю, і дивилася на нас великими, настороженими очима.

– Привіт, Соломійко, – сказала я якомога м’якше, посміхаючись. – Ми Світлана й Тарас. Дуже хочемо стати твоїми мамою й татом. Ти не проти з нами познайомитися?

Вона мовчки кивнула, але не відвела погляду. Коли ми взяли її за маленькі ручки, вона не вирвалася, і це здалося нам добрим знаком.

Так Соломійка стала нашою донечкою. Ми пройшли всі формальності, і незабаром вона переїхала до нас додому.

Перші роки з нею були справжнім щастям. Соломійка швидко звикла до нового дому, почала називати нас мамою й татом без жодного прохання.

Вона була жвавою, допитливою, добре вчилася в школі, любила малювати кольоровими олівцями, співати пісеньки й допомагати мені на кухні. Ми часто гуляли в парку, читали на ніч казки, пекли разом пиріжки, святкували дні народження з тортами й кульками.

– Мамо, а чому в мене немає братика чи сестрички? – запитала вона якось у восьмирічному віці, сидячи в мене на колінах.

– Бо Господь подарував нам тільки тебе, нашу найпрекраснішу принцесу, – відповів Тарас, обіймаючи нас обох міцно. – І ми тебе дуже любимо.

Вона була слухняною дитиною, завжди віталася з сусідами, дякувала за подарунки, раділа кожній новій іграшці чи сукні.

Але коли Соломійці виповнилося тринадцять років, усе почало поступово змінюватися. Спочатку це були дрібниці: вона стала бурчати, коли ми просили зробити уроки чи прибрати в кімнаті.

– Соломійко, доню, давай сядемо разом, я допоможу тобі з математикою, – пропонувала я лагідно.

– Не треба мені вашої допомоги! Я сама впораюся! Ви весь час мене контролюєте, ніби я маленька! – відповідала вона різко.

Потім проблеми перекинулися на школу. Ранками її доводилося довго вмовляти, щоб зібралася на уроки.

– Я не хочу туди йти! Там так нудно, а однокласники дратують!

– Але навчання дуже важливе для твого майбутнього, доню. Без знань буде важко.

Яке там майбутнє? Я взагалі не піду сьогодні!

Іноді вона просто не з’являлася на уроках. Вчителі почали дзвонити додому: “Соломійка знову відсутня, де вона?”

Виявилося, що вона втекала з уроків і гуляла з новими подругами. Це була компанія старших дівчат і хлопців, які прогулювали заняття й поводилися зухвало.

– З ким ти проводиш час після школи? – питав Тарас спокійно, намагаючись не тиснути.

– З нормальними людьми, які мене розуміють! А ви тільки повчаєте й забороняєте все!

Ми намагалися говорити з нею по-доброму, пояснювати.

– Доню, ми дуже хвилюємося за тебе. Ці нові друзі можуть погано вплинути на твоє життя.

– Ви нічого не розумієте в моєму житті! Вони мене поважають, слухають, а ви тільки критикуєте! Ви мені не рідні, щоб вказувати, що робити!

Ці слова ображали дуже. Але ми не здавалися, продовжували любити її.

Потім почалися ночівлі поза домом. Вона поверталася на ранок, а на запитання відповідала різко.

– Де ти була всю ніч, доню? Ми з татом не спали, хвилювалися.

– У подруги ночувала. Це не ваше діло, куди я ходжу.

– Наше, бо ти наша донька, і ми за тебе відповідаємо.

– Ха! Усиновлена донька, не забудьте додати. Не рідна.

Її егоїзм розквітав дедалі більше. Вона думала тільки про свої бажання: гуляти до ночі, розважатися, не слухати нічиїх порад.

Одного вечора Тарас не витримав і вирішив діяти рішуче.

– Я поїду туди, де вона зараз, і заберу її додому.

Він поїхав до того місця, де Соломійка тусила з компанією. Повернувся він не сам – його привезли сусіди. Ті “друзі” не мали ніяких гальм і виховання. Соломійка лиш сміялась коли бачила, що ті говорять і роблять із її татом.

У лікарні він лежав блідий і слабкий.

– Світланко, пробач мені, я не зміг її забрати.

– Тихо, любий, головне – одужуй скоріше. Ми разом усе подолаємо.

Але найтяжче випробування чекало попереду.

Коли Соломійці виповнилося сімнадцять, вона одного дня прийшла додому й спокійно заявила:

– Я вагітна.

Тарас миттєво зблід.

– Як це сталося? Хто тато, доню?

– Мій хлопець. Ми кохаємо одне одного, і це наша справа.

– Тобі рано брати таку відповідальність.

– Я вже доросла і сама вирішую своє життя!

Вона швидко зібрала речі й пішла жити до нього.

Тарас не витримав такого. Він поїхав до лікарні на швидкій, але по дорозі стан різко погіршився. Лікарі робили все можливе, але врятувати його не змогли.

Я залишилася зовсім сама. Поховала коханого чоловіка. Соломійка навіть не прийшла на похорон.

Вона народила першого сина – Андрійка. Через якийсь час – другого, Богданчика.

Я не шукала з нею зустрічей, знала, що вона живе своїм життям, повним тільки власних бажань і жодної відповідальності.

А потім настав той день з ультиматумом, про який я розповіла на початку.

Після того, як двері зачинилися за Соломійкою, я опустилася на підлогу з малюками на руках.

Трирічний Андрійко дивився на мене великими очима.

– Бабусю, а де мама? Коли вона повернеться?

– Мама поїхала у важливих справах, сонечко. А ти тепер житимеш з бабусею, і ми будемо разом.

Однорічний Богданчик тихенько плакав, відчуваючи чужу атмосферу.

Я взяла їх до себе назавжди. Родичі відразу почали телефонувати й дорікати.

– Світланко, ти зовсім розуму не маєш? Брати на себе дітей від такої матері?

– А що мені залишалося робити? Дозволити, щоб мої онуки опинилися в дитячому будинку?

– Вони ж неодмінно підуть її слідами, виростуть такими ж.

– Ні, не підуть. Я виховаю їх по-іншому – з любов’ю, турботою й увагою.

Моя сестра казала найчастіше:

– Ти сама ще не оговталася після втрати Тараса, ледве справляєшся. А тепер двоє маленьких дітей на руках?

– Справлюся, бо мушу. Для них я знайду сили.

Дні були нелегкими. Андрійко часто запитував про маму, Богданчик потребував постійного догляду: годувати, міняти, заколисувати.

Я водила їх до дитячого садочка, готувала смачні сніданки, ввечері гралася з ними, читала книжки.

– Бабусю, розкажи ще одну казку про принцесу!

– Звісно, мої сонечка, сідайте ближче.

Я вчила їх добра, поваги до старших, взаємодопомоги.

– Сім’я – це найцінніше, що в нас є. Ми завжди маємо підтримувати один одного.

Андрійко ріс допитливим хлопчиком, любив конструювати з кубиків, а Богданчик був веселим бешкетником, скрізь бігав і сміявся.
Іноді я згадувала Соломійку.

Чому вона стала такою байдужою й егоїстичною? Її життя крутилося тільки навколо власних “хочу”, без думки про наслідки чи про тих, хто поруч.

Але я не нарікала на долю. Бо в моєму домі знову з’явився дитячий сміх, топіт маленьких ніжок, теплі обійми на ніч.

Родичі з часом пом’якшилися, бачачи, як хлопчики ростуть.

– Бачиш, Світланко, які вони хороші й слухняні стали.

– Так, бо бабуся їх щиро любить і вкладає всю душу.

Я вірю всім серцем: я дам своїм онукам справжній шанс на щасливе, гідне життя. Вони виростуть добрими, відповідальними людьми, які знатимуть, що таке справжня сім’я й любов. Бо любов завжди перемагає навіть найскладніші обставини.

І мої хлопчики виростуть справжніми чоловіками, будуть моєю опорою.

Головна картинка ілстративна.