Родичка телефонувала з тим самим проханням, яке двадцять років тому розвалило мою сім’ю, але вона на те не зважала, бо їй же треба. Мені здалося, що за ці роки я вже навчилася казати «ні», але дорога родина все ще вірить у своє щастя

– Любо, та йому на два дні в місто, не буде він туди-сюди по автобусах, а в тебе квартира велика!

– На то є готель.

– Ти дивися, яка ти зробилася, чекай, чекай, ще прийдеться тобі до мене!

– Вже двадцять років чекаю і щось не дочекаюся, – відказала я їй поклала слухавку.

Зараз мені шістдесят три роки і я з великої родини, нас п’ятеро росло у батьків і таке розуміння, як допомогти один одному було всотано з молоком матері.

Якщо ти не маєш грошей, але хочеш і хату збудувати чи город засадити, то рідні якраз для цього й потрібні. Наче все в такій схемі правильно, поки ти в ній не живеш роками.

І ось я поїхала вчитися в місто і там вийшла заміж, нам з чоловіком дали квартиру, у нас двійко діток, робота, все чудово. Чудово до того моменту, коли скрута в країні, грошей нема, а заробити хочеться.

І ось тут наша квартира перетворилася на своєрідний готель для моїх родичів, близьких і далеких. П’ятеро чоловіків жили у нас, їли у нас і спали на підлозі цілий рік, поки не закінчили будувати будинок. І весь цей рік ми з чоловіком наче були на вокзалі, бо ні поїсти нормально, ні в душ піти, все в черзі, все серед чужих людей, ще й я мала на них всіх готувати.

Коли ж мої поїхали, то вже чоловікова родина приїхала і так само жили у нас і все повторилося.

В результаті мої родичі заробили добрі гроші, подякували і скинулися на комунальні та харчі. А ми з чоловіком розійшлися. Він не витримав і знайшов собі жінку, яка не стоїть годинами на кухні, готуючи страви для родичів.

Ви скажете, що чоловік мені такий попався чи що родичі у мене не такі, як треба. Та все може бути, тільки мені легше від того не було, бо я тягнула двоє дітей на собі, а не мої родичі. Вони поохкали, що зі мною таке сталося, але найбільше їх розчарувало те, що квартиру ми мали розміняти і тепер я жила з двома дітьми в однокімнатній квартирі, а туди вже точно п’ятеро людей не влізуть.

Була я й на заробітках та купила квартиру велику, дітей вивчила та допомогла їм з житлом і тепер приїхала додому. Світ змінився і я бачу, що є в країні і гроші, і місце, де їх витратити, але ж навіщо платити за готель, коли в тебе є родич у місті? Тим більше, коли я собі живу вже в великій квартирі і туди за бажання можна напхати народу задарма.

І ось, коли вже за кордон не виїдеш, а заробити треба, то знову мої родичі прощупують грунт, мовляв, чому б не посунутися мені в своїх інтересах. Коли треба допомогти стільком родинам, адже всі хочуть смачно їсти і гарно виглядати.

Я відмовила і буду відмовляти, бо вже на собі відчула, що то таке. може, хто так не обпікся, то думає, що зобов’язаний комусь через споріднення. Але ні, ви зобов’язані насамперед собі, а потім вже дітям і батькам, коли вони на те заслуговують. Вже й мої батьки дійшли до такої думки, коли побачили, до чого призвела моя гостинність. Не скажу, що я сильно сумувала за чоловіком, я більше здобула сама, ніж би мала з ним. Але близької людини я поруч з собою все ж не маю, а вік попереду ще довгий. Хоча, родичі можуть мені швидко якусь племінницю-студентку спихнути і може бути такий час, що я на це й погоджуся. Хто його знає?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page