— Чого та жінка на тебе так дивиться? – мовив мій чоловік здивовано. – та й ти аж зблідла. Хто вона?

Я відірвалася від її погляду, що пронизував крізь весь прохід, і повернулася до чоловіка. Мої губи тремтіли, але я змусила себе посміхнутися, ніби це якась жартівлива репліка в нашій повсякденній розмові.

– Андрію, ти не розумієш. Це не просто жінка. Це все, що я намагалася забути. То ж моя мама. А тепер вона тут, дивиться на нас, ніби чекає, що я побіжу до неї з обіймами.

Він витріщився на мене, його брови злетіли вгору.

– Що ти кажеш? Твоя мама? Ти ж завжди розповідала, що в тебе немає родини, крім мене. Тільки далекий дядько чи хтось такий. Олено, поясни!

Я зітхнула, відчуваючи, як в очах поступово темніє. Поїзд гудів, колеса стукотіли по рейках, а навколо нас сиділи пасажири: хтось дрімав, хтось гортав телефон, але ця жінка – моя мама – сиділа в кінці вагона і не зводила з нас очей.

Її погляд був наполегливим, майже владним, як у часи, коли вона диктувала кожну мить мого життя.

– Так, це вона. Але не питай зараз. Будь ласка, Андрію. Давай просто доїдемо додому, і я розповім усе. Обіцяю.

Він похитав головою, явно розчарований моєю відповідд.

– Ти мене лякаєш. Вона ж не просто так тут сидить. Може, підійти до неї? Запитати, що відбувається? Ти ж бачила, як вона підвелася і йде сюди!

Я стиснула його руку, намагаючись заспокоїти.

– Ні! Не зараз. Я не готова. Ти не уявляєш, що це для мене означає. Чотири роки тиші, чотири роки, коли я будувала нове життя без неї. А тепер… – Мій голос зірвався, і я замовкла, дивлячись, як вона наближається, її кроки впевнені, ніби нічого не змінилося.

Вона зупинилася навпроти нашого місця, посміхнулася своєю фальшивою, солодкою посмішкою, яку я так добре пам’ятала з дитинства.

– Привіт, доню. Довго ж ми не бачилися.

Я не відповіла одразу. Замість того, щоб привітатися, я просто дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, чи це сон, чи реальність. Андрій незручно заворушився, але я махнула рукою, ніби кажучи: “Не втручайся”.

– Що ти тут робиш? – нарешті видавила я. – Це не випадковість, правда?

Вона сіла на край сидіння навпроти, ігноруючи незручність ситуації.

– Звичайно, ні. Я чула, що ви повертаєтеся з відпустки. Подруга розказала. Думала, може, поговоримо. Ти ж не дзвонила, не писала. Я хвилювалася.

– Хвилювалася? – Я не стримала сарказму в голосі. – За чотири роки? Ти навіть не намагалася знайти мене. А тепер раптом турбуєшся?

Вона зітхнула, ніби я була впертою дитиною.

– Олено, ти все так перекручуєш. Я ж твоя мама. Хочу, щоб ти знала: у нас усе гаразд. Тато працює на новій посаді. Максим одружується, знайшов собі дівчину – тиху, гарну. Весілля через два місяці. А  я скоро бабусею стану. Уявляєш? Для малюка ми твою стару кімнату переобладнаємо під дитячу. Купили шпалери. І ще плануємо котедж купити, десь за містом, щоб біля річки було. Дитині свіже повітря потрібно, фрукти, овочі з городу.

Я слухала її потік слів і не могла повірити. Це ж саме те, що вона завжди робила: виливала на мене деталі свого “щасливого” життя, ніби це мало мене вразити чи змусити заздрити. Андрій сидів мовчки, але я бачила, як його очі розширюються від подиву.

– А ти? – продовжила вона. – Коли вийшла заміж? Про дітей думаєте?

– Два роки тому, – відповіла я механічно, не дивлячись на неї. – А син у нас уже майже річний.

Вона свиснула.

– То в мене онук? Чудово! Я приїду в гості, подивлюся на нього. Ми ж родина, Олено.

Я нарешті повернулася до неї обличчям, і мої слова прозвучали твердо:

– Родина? Ти що, забула все? Моя мама вона зникла чотири роки тому. Для мене вона не існує. Ти не маєш права говорити про онука. Зрозумій нарешті: між нами нічого немає.

Вона зблідла, її посмішка згасла.

– Олено, ти не можеш так. Я ж.

– Можу, – перебила я. – І роблю. Йди, будь ласка. Не псуй нам поїздку.

Вона підвелася, не сказавши більше ні слова, і попрямувала назад до свого місця. Андрій дивився на мене з сумішшю подиву й співчуття. – Олено, що це було? Ти серйозно?

Я відкинулася на спинку сидіння, дивлячись у вікно, де миготіли дерева й поля.

– Так, серйозно. І це тільки початок. Якщо ти хочеш знати правду, сідай зручніше. Я розповім усе. Але попереджаю: це не казка.

Поки поїзд цокав по рейках, а Андрій чекав мого оповідання, мої думки попливли назад, у ті часи, які я намагалася поховати глибоко в пам’яті. Все почалося ще в дитинстві, коли я не пам’ятала батька.

Мама казала, що він був “складною людиною”, і крапка. Натомість у моєму житті з’явився вітчим – дядько Василь. Я пам’ятала його з семи років, і з самого початку він здавався мені чужим, як гість, що затримується надто довго.

Він не був грубим у прямому сенсі, але його байдужість юула для мене важчою за будь-які слова. Николи не називав мене по імені, дивився крізь, ніби я – меблі в кімнаті.

Коли говорив з мамою про мене, то це звучало як: “Ця дівчинка не знає, як поводитися за столом”, “Твоя дочка заважає мені зосередитися на роботі”, “Скажи їй”. Або: “Мені незручно, що вона тут живе!”

“В її квартирі! – думала я в підлітковому віці. – Це ж ми з мамою переїхали сюди після дідуся, а не він!” Я чітко пам’ятала той день, коли ми оселилися: маленька двокімнатна квартира в старому будинку, з скрипучою підлогою й вікнами на тихий двір. Але для нього це був “його дім”.

Одного вечора, коли він у черговий раз наговорив про мене мамі, я не витримала. Ми сиділи на кухні, вечеряли картоплею з котлетами, і він раптом видав: “Обмеж її прогулянки, бо вона повертається пізно. Не подобається мені це”.

Я підвелася, мої руки тремтіли від обурення.

– Це не ви обмежуєте мої прогулянки! – вигукнула я. – Якщо вам тут не подобається, то йдіть геть! Ніхто вас не тримає!

Він різко обернувся, його очі спалахнули, ніби він хотів сказати щось різке, але стримався. Замість того повернувся до мами:

– Зроби так, щоб я її не бачив більше. Досить.

Мама схопилась.

– Звичайно, любий, все буде, як ти скажеш, – сказала вона йому солодким голосом, а потім повернулася до мене, шепочучи: – Ти що викидаєш? Не смій так говорити з татом!

– Він мені не тато! – відрізала я. – І ніколи не буде!

– Неважливо! Він нас годує, одягає, а ти невдячна! – Її голос став вищим, ніби вона захищалася від власних слів.

– краще б ви мене кудись віддали, аніж я жила в цій нелюбові.

– Краще б і віддали! – відкинула вона. – Ніхто не взяв! А твій батько втік, щойно ти з’явилася! Ти все життя мені псуєш!

Я вибігла з квартири, не озираючись. Двері грюкнули за мною. Ніхто не побіг слідом. Ті сім днів, що я блукала містом, ніхто не шукав мене. Мені було чотирнадцять.

Куди подітися? Нікуди. Подруги по черзі ховали мене на ночівлю: спочатку в Насті, де ми шепотілися до півночі про хлопців і школу. “Олено, ти не можеш так жити, – казала Настя, наливаючи чай. – Твоя мама вона ж не зла, просто з ним. Розкажи їй усе ще раз, може, зрозуміє”. – “Ні, Настю, – відповідала я. – Вона обирає його щоразу. Я для неї – тягар”.

Потім у Марини, де ми дивилися серіали й сміялися, щоб забути. “Ти сильна, Олено, – заохочувала вона. – Знайдеш роботу, підеш жити окремо”. Але це не вирішувало проблеми. Я повернулася, тремтячими руками відчинивши двері.

– Прийшла? – тільки й сказала мама, не підводячи очей від телевізора. – Іди до себе й не вилазь, доки не покличу.

“Мабуть, вона його переконала”, – подумала я й поспішила до кімнати. З того дня вітчим поводився так, ніби мене не існує: не говорив, не дивився. Мама підтримувала: не кликала до столу, не питала про школу, не розмовляла. Я знала: вони щось вирішили. Чекали, поки я закінчу навчання.

І не помилилася. Щойно я отримала атестат, мама натякнула:

– Тобі час на ноги ставати. Самостійне життя – найкращий вчитель.

– Мамо, а якщо я в коледж піду? – запитала я обережно. – Там гуртожиток для приїжджих.

Вона зиркнула на мене байдуже.

– А грошей на це звідки? Ми з татом і так на тебе витратили купу: їжа, одяг, уроки. Досить.

– Але, мамо, я ж добре вчилася! – благала я. – Можна на бюджетне? Тоді сама впораюся.

– Ні копійки! – відрізала вона. – Шукай квартиру. Даю тобі три тижні. Потім – геть.

– Три тижні? – Я спробувала розчулити. – Мамо, ну хоч місяць. Я ж не маю нікого.

– Місяць? Нізащо. Я ледь вмовляю тата терпіти тебе. До того ж, ми плануємо перепланування. Твою кімнату під кабінет зробимо. Коротше: три тижні, і все.

Я знайшла помешкання – крихітну комірчину в комуналці, без гарячої води, з газовою плитою. Оренда 3 000 гривень на місяць – усе, що я змогла. Коли йшла, мама дала мені виделку, ложку, тарілку, чашку, ніж і маленьку сковорідку.

Потім додала: простирадло, подушку й рушник.

– Ось, візьми ще це, – сказала вона, простягаючи пакетик з дрібницями. – Удачі, доню. Може, ти зрозумієш, чому так вийшло.

– Дякую, мамо, – відповіла я. – А зимовий одяг можна пізніше забрати?

– Не затримуйся, бо можеш не знайти, – попередила вона. – Тато не любить безлад.

– Зрозуміло.Бувай.

У сімнадцять я ступила в доросле життя. З “материнським” благословенням…

Гроші, що мама дала – 1 000 гривень – протримали до першої зарплати. Я працювала продавчинею в маленькому магазині, йшла пішки кілометри, щоб зекономити на проїзді.

Перша зарплата – 5 000 гривень – здавалася скарбом! Купила крупи, макарони, олію й мішок картоплі. Ще зубну пасту, мило, шампунь. Залишок – сховала в конверт: “На майбутнє житло”.

Через місяць поїхала до мами – забрати куртку, бо осінь холола. Двері відчинив хлопець – високий, з усмішкою.

– Привіт! Ти, мабуть, не туди? – пожартував він.

– Ні, я до мами, – відповіла я, проходячи.

– А, ти Олена? Заходь. Мами немає, але зачекай.

Я сіла на кухні. Він спробував розмовити:

– Як справи? Де живеш? – Але я глянула холодно, і він зник.

Прийшла мама. Не надто рада.

– Хто це? – запитала я про хлопця.

– Максим. Син Василя від першого шлюбу, – буркнула вона. – Тимчасово.

– А перепланування? – здивувалася я.

– Він оглядається в місті, роботу шукає. Скоро з’їде.

– Ясно, – сказала я, хапаючи куртку. – Обувь теж заберу.

– Забирай усе. Не лишай нічого. Досить перекладати.

– Два місяці минуло, мамо, – зауважила я.

– Не сперечайся! – роздратувалася вона. – Приїхала – бери.

– А як я? Не спитаєш?

– Не цікавить, – відмахнулася мама. – Особливо при ньому.

– Ти мене не здивувала, – я пішла до дверей.

– Проводити? – вигулькнув Максим. – Сумка важка.

– Сама впораюся, – кинула я й вийшла.

Через два місяці повернулася за пуховиком. Знову Максим відчинив. Мама вдома.

– Він ще тут? – запитала я.

Вона почала:

– Не твоя справа! Він житиме скільки захоче! Він же син тата!

– А я жила з тобою, – зауважила я спокійно. – Чому мене це не врятувало?

– Не порівнюй! Це інше!

– Яке інше? – наполягала я. – В чому різниця?

– Я не мушу тобі звітувати! – сказала вона. – Це мій дім, і я вирішую!

– Зрозуміло, – сказала я.

– Що зрозуміло?!

– Що чужа людина тобі дорожча за рідну дочку, – відповіла я рівно.

– Ніякої дочки в мене немає! – вигукнула вона. – А Максим – син мого коханого! Він для мене більше, ніж син!

– Вітаю, – я дивилася на неї, ніби на чужу. – У такому разі, в мене більше немає матері.

Я пішла. Упевнена, що назавжди.

Чотири роки я не давала про себе знати. Не дзвонила, не писала. Будувала життя: знайшла кращу роботу, познайомилася з Андрієм на прогулянці в парку.

“Привіт, – сказав він тоді, простягаючи каву. – Ти виглядаєш так, ніби тобі потрібен відпочинок. ” Ми розмовляли годинами: про мрії, про книги, про те, як він ремонтує машини в гаражі.

“Олено, ти особлива, – казав він. – Не як усі. Розкажи про себе більше”. Я уникала минулого, але з часом відкрилася: “В мене немає родини. Тільки ти”.

Ми одружилися тихо, без помпи, народився син – маленький Мишко, з блакитними очима Андрія. Життя йшло: ми зняли двокімнатну квартиру, планували купити авто, тисячу гривень щомісяця відкладали.

Але ось ця зустріч у поїзді. Поки я згадувала, Андрій торкнувся моєї руки.

– Олено, ти мовчиш хвилину. Розкажи детальніше. Хто цей Василь? Чому все так?

Я зітхнула, починаючи з початку.

– Він з’явився, коли мені було сім. Мама казала: “Василь – найкращий чоловік на світі. Він нас врятує”. Але для мене він був тінню. Пам’ятаєш, я казала про байдужість? Він ніколи не питав, як мій день. Одного разу я принесла малюнок зі школи – пейзаж з сонцем. ” дивись, що я намалювала!” – показала я. Він глянув і сказав мамі: “Навіщо їй це? Краще б уроки робила, а не дурниці малювала”. Мама кивнула: “Так, доню, не відволікайся”.

Андрій хмурився.

–  А мама? Чому не захищала?

– О, вона захищала його. “Василь правий, Олено. Він знає, що робить”.

Я посміхнулася спогадам. – Андрію, а пам’ятаєш нашу першу зустріч? Ти ще жартував: “Якщо ти не посміхнешся, я куплю тобі морозиво”. Я тоді думала: “Оце чоловік, з яким можна дихати легко”.

Він усміхнувся.

– Так, і ти посміхнулася. А тепер ця жінка.Твоя мама підійшла знову? Дивись, вона стоїть там, вагається.

Я глянула: так, мама стояла в проході, ніби хотіла підійти, але передумала.

– Нехай. Я не готова.

Чотири роки щастя. А тепер – вона. Повернувшись до реальності, я побачила, як мама сіла назад, але її погляд не відривався. Андрій шепнув:

– Вона дивиться. Може, поговорити?

– Ні, – сказала я твердо. – Нехай дивиться. Для мене вона – минуле.

Але в глибині душі я знала: ця зустріч – не кінець. Щось мало статися. Поїзд гальмував біля станції, і я подумала: “Що, якщо вона поїде за нами? Чи просто зникне, як завжди?”

Вона підвелася ще раз, наблизилася.

– Олено, послухай. Я не хотіла так. Давай поговоримо.

– Ні, – повторила я. – Ти втратила шанс. Чотири роки тому.

Вона відступила, її обличчя було все таке ж зверхнє. Пішла до дверей вагона, ніби назавжди. Андрій дивився на нас обох, і я бачила в його очах розуміння: ми – чужі.

— Що б не було, а вона твоя мама, – сказав він.

— Деякі речі пробачити просто неможливо. – відповіла я тихо.

Мама вийшла і пішла пероном. А я ні про що не шкодую, хіба про те, що зустріла її у тму потязі.

Головна кратинка ілюстратвина.