І подруги, й колежанки говорили, що від мене йде забагато любові до рідних, до своєї роботи й замало уваги до себе. Та якщо й так, то що тут такого?
Професію я вибрала до душі, після коледжу працюю медсестрою, і дуже-дуже люблю свою роботу. Але найбільше я люблю свою родину: маму Зіну, вітчима Олега Дмитровича, молодшу сестру Ларису та її сина, а мого племінника Вадима, А ще я їх щиро жалію, бо в кожного були випробування в житті й залишили проблеми. Мій батько розлучився з мамою, і з того часу вона часто скаржилася на самопочуття, вітчим здував із неї кожну порошинку, але й сам почувався не найкраще та змушений був дотримуватися дієти, Ларисин хлопець покинув її, коли сестра, навчаючись на другому курсі, чекала дитину.
Мені сподобалося доглядати на рідними й контролювати стан їхнього здоров’я, адже я медсестра, а це як-не-як така приємна практика. На роботі мене любили пацієнти й співробітники, вдома потребувала моєї допомоги сім’я: з Вадимком треба було погуляти, зварити йому какао й спекти пампушки, адже Лариса вчиться, приготувати не тільки вечерю, але й щось на сніданок та обід, а вітчиму – дієтичні страви. Готувала заздалегідь, коли мені припадала нічна зміна, в інші дні – тільки свіженьке, не розігріте. Мама готувати не любила, та й перевтомлюватися їй не можна було. Тож і прання-прибирання було на мені. Але енергії мені вистачало, а бути такою потрібною й безвідмовною дуже подобалося. На роботі мене завжди хвалили. Пацієнти повсякчас дякували, тож і від рідних я чекала тільки вдячності. Але даремно.
Нещодавно я познайомилася з хлопцем Андрієм, який проходив у нас обстеження на медичну книжку, так як працює в дитячому колективі. Ми з пів року зустрічалися, й ось він мені освідчився, запропонував вийти за нього заміж. Я була безмежно щасливою й відповіла згодою.
Додому я летіла, мов на крилах, щоб повідомити рідним добру новину. Уявляла, як щиро зрадіє моя мама, як стримано усміхнеться вітчим, як невесело гляне Лариса, що поки без пари, але ж тим не менше – зрадіє.
– Родино, я виходжу заміж! – заявила я, щойно зайшовши в кімнату, де сестра щось набирала на комп’ютері, мама та вітчим сиділи на дивані й дивилися якусь телепередачу, Вадимко на килимку грався машинками. Чи мій голос загубився в загальному шумі, бо не тільки нуль реакції, а й від кожного по претензії:
– Тьотю, хочу какао з млинцями.
– Ти чому так пізно? – це вже від мами.
– Не чуєш, що дитина просить? – сичить Лариса.
– Мерщій приготуй мені відвар, – наказує вітчим, погладжуючи свій живіт.
– Родино, ви мене не почули? Я виходжу заміж, – підвищила я голос.
– Чого кричиш? – питає Лариса. – І хто той невдаха, що тебе кличе заміж? Я і молодша, й красивіша, а ніхто заміж не кличе.
Олег Дмитрович, він же рідний тато Лариси, тільки ствердно кивнув головою і розвів руками: далебі, так і є, що поробиш. Мама зітхнула й красномовно промовчала, а я образилася й зачинилася в своїй кімнаті, щоб дати волю емоціям: ось тобі й вдячність, Олю. Про весілля з вінчанням і застіллям і поготів не варто було мріяти.
Наступного дня я розповіла про все Андрію. Він запропонував просто розписатися нам, відзначити з друзями в кав’ярні й перебратися до нього в квартиру, де він проживає із мамою, поки не заробить на власне житло. Та я просила його після шлюбу йти жити до нас, мовляв, рідні мене ще не відпускають, буцімто потребують моєї допомоги, поки сестра вчиться, та й зобов’язана я їм багато чим: вітчим мене усиновив і проживали ми в його квартирі, були на його утриманні, бо мама не працювала. Андрій обіцяв подумати.
На реєстрацію я запросила рідного тата, але мамі це не сподобалося, тож ніхто з них не прийшов розділити зі мною радість. А від батька ми несподівано дізналися цікаву річ: виявляється моя покійна бабуся по татовій лінії заповіла трикімнатну квартиру мені – Ользі Данилівні. Але моя мама, вийшовши заміж за Семчука Олега Дмитровича і змінивши прізвище, видала за власника свого другого чоловіка, якому приходили платіжки на Семчук О.Д. Тож ніхто ні про що й не здогадувався. Вітчим тим часом благополучно здавай свою квартиру.
Навіть гірко розчарувавшись у ріднІ, я продовжувала їх любити й жаліти. Андрієві було важко мене зрозуміти. І все ж він погодився зі мною в статусі подружжя прийти в нашу квартиру, щоб серйозно поговорити, як нам бути далі. Олег Дмитрович сухо пообіцяв до тижня перевезти свою родину на власну квартиру, мама дорікнула мені невдячністю, Лариса просила залишити її з Вадимком проживати, мовляв до університету недалеко, та й дитиною потребує допомоги. Я вже готова була погодитися, бо дуже любила племінника, але, побачивши, які погляди сестра кидає на Андрія, чи не вперше в своєму житті сказала тверде «ні». І це було сприйнято, як кінець родинним зв’язкам.
Єдине, що мене турбує, це мамині слова про невдячність. Може, вона має рацію, і рідним треба прощати, давати їм шанс помиритися.
