Років із десять тому брат моєї мами віддав нам свою хату, а сам поїхав із жінкою і дітьми за кордон. Тоді я саме заміж вийшла і радо прийняла із чоловіком гарний будинок дядька. Садиба була доглянута, сад молодий, виноградник, розарій. Дядько сказав, що продавати за безцінь не хоче, а залишити рідній людині. яка користь матиме він буде радий. І ось з-за кордону прийшла нам звістка: дядько мій розлучився і повертається додому.
Чоловік у мене агроном і після весілля ні в мене, ні в нього не було бажання осідати у місті, хоча батьки пропонували нам квартиру придбати. Можете сміятись, але міська суєта не для мене. Я краще буду у саду поратись, та біля квітів ходити, ніж по маршруткам стрибати, та у багатоповерхівці жити. Пощастило мені, бо й чоловік мій такий же.
Дім дядька нам дістався у відмінному стані, та ми його ще покращили і під себе переробили. Одразу утеплили, плитку виклали на подвір’ї, ну і по дріб’язку під себе у домі зробили: вікна поміняли, та котел встановили замість грубки і плити.
Ми ж думали, що житимемо тут завжди. Дядько як їхав то чітко сказав, що дім нам віддає, бо вони планують осісти за кордоном. Там у його жінки рідня і робота буде їм, та й рівень життя в рази кращий. Прожив він там десять років. таки мав і роботу хорошу і сестри мої двоюрідні мають освіту добру і дружина його там таки працює, але щось там не склалось.
Телефонує до нас дядько три місяці тому і просить зустріти його, бо їхатиме не з порожніми руками додому. Чоловік мій одразу сказав, аби я речі вже пакувала, бо напевне, він нас зі свого дому виставить. Його узагалі новина про повернення мого родича із колії викинула. Він уже й дім нам підібрав і з господарем домовився про наш переїзд, але ходив темнішим від хмари. Справа в тому, що тут у нас уже й теплиця і дерева ним привиті підростають. Ми ж усе зробили для свого життя. Облаштували дім нашої мрії. а тут – покидай усе і починай з самого початку. Прикро й мені було дуже. Але дядька поїхали таки зустріти.
Ми його одразу і не впізнали. він старший від мами моє лиш на кілька років, але на вокзалі ми побачили прямо дідуся старенького і зігнутого. Він був дуже радий нас бачити, ми всі аж просльозились. Сіли в авто і дядько мій без передмов одразу сказав:
— Дітки мої, прошу вас не перейматись, дім ваш як був так і є. Завтра ж поїдемо і усі документи почнемо оформлювати. Я квартирку у містечку собі придбаю, здоров’я у мене вже не те. А поки, відвезіть мене до сестри, я в неї зупинюсь.
Однак до сестри ми дядька не повезли, він і досі у нас проживає. дім наш за всіма документами вже, а дядько нам найкращий помічник і найліпший дідусик для наших донечок. У нього і справді слабке здоров’я і йому потрібен певний догляд, тож ми його у місто не відпустили.
Добре, що ми тоді не придбали іншу хату і зачекали приїзду дядька. Все ж, інколи, все складається краще, ніж ми собі уявляємо.
12,04,2023