fbpx
Історії з життя
Років з десять тому моя найкраща подруга поїхала з міста в село доглядати свою дев’яносторічну маму. Цьогоріч вирішила її відвідати. Побачене мене м’яко кажучи ошелешило. А запитання, яке мені подруга поставила після всього побаченого мною і досі мені спокою не дає

Матері під сто. Дочці шістдесят. Матір Бог береже: розум ясний. Сама ходить і доглядає за собою. Дочка розлучена, давно. Діти в самостійному плаванні.

Живуть разом вже багато років. Не поспішаючи починають свій день, з ранкового чаю і невеликої щоденної прогулянки, коли одна веде іншу на вулицю. Дві трохи нескладні фігури повільно бредуть по двору, підтримуючи один одного.

Потім відпочинок і обід. Знову відпочинок. Телевізор і вечеря. Далі сон – в 10 вечора.

І так день у день. Невелика різноманітність, коли готується їжа. Обід готують на кілька днів. Сніданки і вечері легкі.

Вони давним-давно все переговорили. Більше обговорювати нічого. Тільки іноді невеликий словесний сплеск – кілька хвилин. І знову тиша.

Словесний сплеск – короткий спогад. Іноді обговорюють телепередачу. Або сюжет в новинах.

Кожен день не по разу запитують один одного про самопочуття. Вірніше, запитує дочка. Мати коротко відповідає. Дочка про свої недуги не говорить: матір береже.

Все робить по дому молодша. Тому що старша не в змозі. Вона сидить, спостерігає і дає поради. У цьому, на її переконання, укладена материнська функція – давати цінні вказівки. Дочці за шістдесят, але вона дочка. Значить, поради будуть.

Дивляться те, що подобається матері. Якщо їй нездужається, то нічого не дивляться. Життя одноманітне.

Питаю «дочку»: чи не зарано вона відмовилася від себе? Вона з подивом перепитує:

— Що значить – відмовитися від себе?

Каже понуро, що у неї немає особливих бажань – уже старість прийшла. Онуки он своїм життям живуть.

Знову питаю, про любов: невже не хочеться з ними бути, разом поїхати кудись і з подругами колишніми зустрітись? Мляво відповідає, що спочатку такі почуття іноді її відвідували. Але, мабуть, усі її маму бережуть, адже тій не просто коли в домі хтось крім них двох – вік. Тому і діти і онуки сюди дорогу забули. Більше не приходять і подруги.

Не втрималась, бо самій п’ятдесят:

— Невже в шістдесят років – старість?

А вона поглянула на мене здивовано. Каже, що повністю присвятила себе матері. І звикла.

– А після того, як не стане матері? Що робитимеш одна?

Знизує плечима. А потім дивиться мені в очі і ставить оте запитання відповісти на яке я й сама собі досі не можу:

— А ти? Якби це твоя мама була? Що б ти зробила?

Напевно, це благородно. Я не наважуюся оцінювати. Мені важко оцінити. Вона має право вибирати. Ось і вибрала. А я? А я і досі не знаходжу в собі відповіді на оте питання…

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page