Я давно розлучена і дітей не маю, та й вже й не думаю, що вийде, бо на носі сорок п’ять, а поруч нікого, навіть на приміті нема якогось хорошого чоловіка.
І ось недавно до нашої сусідки приїхав якийсь далекий родич.
Те, що там почало буяти життя, ми з мамою зрозуміли, коли в сусідки паркан полагодився, бур’ян скосився та залунав на подвір’ї дитячий сміх.
– Хто б це міг бути, – каже мама, адже вона дітей своїх тут не має… Певно сестрині.
Так і було, то приїхав племінник з дитиною, щоб та набралася сил.
– Та трохи слабовите, – каже сусідка Марія, – то ж з сиротинця, а там знаєте, як годують?
Ми з мамою вуха нашорошили і почули цю історію, яка не кожного багатого чоловіка отак висвітить, а тут звичайний будівельник-трудяга.
Жив Роман з жінкою, любив її безмежно, але Бог їм діток не давав. Спочатку вони чекали, що молоді, то якось саме все владнається. Роки йшли і вже й за тридцять, а в Ольги ніяких добрих новин, вже й під сорок скоро і знову нічого.
Тоді вона й зізналася Романові, що колись в юності вона зробила неправильне рішення і ось тепер шансів і нема.
А Роман що? Каже їй, мовляв, якщо тобі так хочеться дитину, то давай усиновимо.
Погодилися, але Ольга сказала, що хоче дівчинку. А там дітки один поперед одного хочуть мати тата і маму і ось одне дитя й вчепилося до Романа та й такими великими очима на нього дивиться і «тату» каже.
Ну й все – Роман каже, що вже не хоче якусь іншу дитину, а лиш оцю, а Ольга вперлася, що хоче дівчинку.
– Олю, – каже Роман, – Як я його покину, коли він вже надіється на мене? Давай пізніше й дівчинку візьмемо.
Ольга ніби й згодилася, але серця до дитини не мала.
Знаєте, ніби хочеш щось, а отримуєш і вже й перехотіла. Отак і з Ольгою. Вона наче почала змагатися з малим за увагу Романа.
А потім взагалі сказала, що так більше жити не може і пішла.
І ось так Роман залишився один з сином, без власного житла і вирішив приїхати в село до тітки аби хоч якось визначитися з майбутнім.
– Роман дуже добрий майстер, – хвалила сусідка племінника, – Якщо вам щось треба полагодити, то дайте людині заробити.
Ми з мамою давно живемо одні, тому в нашій господі давно треба чоловічої руки. Найбільше мене турбує те, що підлога в хаті здувається час від часу, скрипить і чути трохи тухлим.
– Гриб, – каже Роман, – Обійдеться в копієчку. Хоч дошки стелити, хоч заливати стяжкою.
Взявся він за той ремонт, а малий і прибігає дивитися, що тато робить. То вже я до дитини щось говорю та відволікаю аби дав Роману працювати.
Отак ми з малим і здружилися – курочки годуємо, до свинки дивимося, козу ведемо пасти… І таке дитя метикувате, таке добре… Я й не здивована, що Роман так до сина прикипів.
Взяв за роботу по-божому і пішов ще до когось на роботу, а малий Дениско й далі до мене бігає та в усьому допомагає. А мені й шкода дитини, бо однолітків на вулиці нема, то ж має десь себе діти.
Незчулася, як літо пролетіло, осінь на носі, а Дениско якось до мене «мамо». Серце тьохнуло, очі мені сльозами наповнилися.
Я відвернулася аби сльози витерти, як Роман стоїть та дивиться на мене та на сина…
Отак нас дитина й звела. Не було у нас якоїсь іскри чи вогню, але отак потрохи, потрохи почали один одному відкривати душу і зрозуміли, що маємо бути разом.
Тепер уже на нашому подвір’ї буяє життя і я тому несказанно рада.
Фото Ярослава Романюка.
