– Романе, ти сорочку свою бачив? Ну ту, світло-блакитну, що я вчора на прасувальну дошку поклала? – Ольга зазирнула до вітальні, тримаючи в руках кухонний рушник. – Глянь, будь ласка, бо я тут з м’ясом ніяк не розберуся, пальці всі в маринаді.
Роман відірвався від телевізора, поправив окуляри й почухав потилицю.
– Та бачив, Олю. Я її вже в шафу повісив. Ти не бігай так, ще дві години до їхнього приходу. Встигнемо і стіл накрити, і телевізор подивитися.
– Як це «встигнемо»? – Ольга повернулася на кухню, де на столі вже чекали своєї черги нарізані овочі. – Ти ж знаєш нашого Павла. Він як скаже «о другій», то будуть під дверима за п’ять хвилин до другої. А ми ще навіть картоплю не поставили варитися. І взагалі, я хвилююся. Скільки він уже тих дівчат приводив? Пам’ятаєш ту, минулого року, як її… Вікторія? Та, що весь вечір у телефоні просиділа і навіть до салату не доторкнулася, бо там, бачте, майонез не того відсотка жирності.
Роман засміявся, підвівся з крісла і пішов за дружиною.
– Ну, та була специфічна, згоден. Але Павло каже, що Юля зовсім інша. Каже, спокійна, на вчительку вчиться. Може, хоч ця тобі до душі припаде, а то ти до всіх чіпляєшся, як слідчий на допиті.
– Я не чіпляюся, – зітхнула Ольга, витираючи руки. – Просто хочеться, щоб людина була своя, розумієш? Щоб зайшла в хату – і тепло стало. Щоб не треба було слова підбирати, як на прийомі в міністра. Мені ж доньки завжди так хотілося… Ти ж знаєш.
Вона замовкла, поглядаючи на старий фотоальбом, що лежав на полиці під радіоприймачем. Роман підійшов ззаду, поклав руки їй на плечі й злегка стиснув. Він знав, про що вона зараз думає. Ці спогади були їхнім спільним болем.
Тоді, майже двадцять років тому, вони вже все розпланували. Павлові було шість, він саме пішов до першого класу, і новина про другу дитину стала для сім’ї справжнім святом. Коли на огляді лікарка впевнено сказала: «Буде дівчинка», Ольга вперше в житті відчула, що її пазл нарешті склався.
Вона сама виросла в родині, де було ще четверо хлопців. Її мама, заклопотана господарством та нескінченним пранням чоловічих сорочок, рідко мала час просто посидіти з донькою, пошепотітися про дівчаче. Ольга завжди була «на підхваті»: принеси, подай, заспокой меншого. Тому свою доньку вона уявляла інакше.
– Ромцю, давай назвемо її Настею, – казала вона чоловікові вечорами. – Анастасія Романівна. Звучить же?
– Звучить, Олю, дуже гарно звучить. Буде в нас маленька Настуся.
Вони не купували речей наперед – боялися прикмет, але Ольга не могла втриматися. Щоразу, проходячи повз крамницю з дитячим одягом, вона зупинялася біля вітрини. Дивилася на крихітні пінетки з мереживом, на рожеві сукенки з бантиками. Одного разу навіть зайшла всередину.
А потім усе обірвалося в один сірий листопадовий ранок. Лікарняні стіни, запах хлорки й пронизлива тиша замість дитячого крику. Ольга повернулася додому спустошеною. Ті сукенки, які вона так і не наважилася купити, ще довго стояли у неї перед очима.
– Олю, ти знову десь у хмарах літаєш! – голос Романа повернув її в реальність. – М’ясо вже шкварчить, вогонь зменш.
– Ой, точно, – схаменулася вона. – Задумалася щось. Слухай, а Павло казав, Юля квіти любить? Може, вазу дістати ту кришталеву?
– Діставай вже все, що маєш, – засміявся чоловік. – Тільки не перелякай дівчину своїм розмахом. Вона ж до нас у гості йде, а не на державний іспит.
Коли пролунав дзвінок у двері, Ольга мимоволі поправила зачіску біля дзеркала. Увійшов Павло, тримаючи за руку Юлю. Вечір минув напрочуд легко. Юля не намагалася здаватися кращою, ніж вона є. Роман підмигував дружині, мовляв: «Бачиш, а ти переживала».
Через рік було весілля. А ще через якийсь час Павло з Юлею прийшли з новиною про поповнення. Ці місяці очікування були для Ольги найсвітлішими. Коли з’явилася маленька Люба, світ Ольги остаточно змінився.
Минуло три роки.
Ольга стояла на подвір’ї дачі, розвішуючи прання. Роман неподалік щось майстрував у альтанці, а Павло з Юлею поїхали на ринок.
– Бабусю! Бабусю, дивись! – з-за кущів малини вибігла маленька Люба з букетом кульбаб.
Дівчинка з розгону влетіла в обійми Ольги.
– Я тебе дуже люблю, бабусю. Ти моя найкраща.
Ольга закрила очі, притискаючи онуку до себе. Вона відчула, як стара рана остаточно загоїлася.
З боку воріт почувся звук машини – Павло з Юлею повернулися.
– Агов, дівчата, допомога потрібна? – гукнув Павло.
Роман вийшов з альтанки, витираючи руки ганчіркою від тирси.
– Ну що, господиньки, збираємося обідати? Якраз і стіл у затінку накриємо.
Ольга піднялася, поправила фартух і подивилася на синє небо. Вона знала, що в цьому спокійному плині життя і є найбільше щастя.
