Студентами, провчившись усього два тижні, наша група майбутніх філологинь поїхала в один із колгоспів рятувати щедрий урожай пізніх огірків і картоплі. Нас заселили на другому поверсі Будинку культури.
Місцеве керівництво в особі голови сільської ради, директора БК, бригадира назбирало для нас трохи розкладачок; ліжка, літні ковдри, маленькі подушки, простирадла позичили у військовій частині. До речі, солдатів також прислали на допомогу сільському господарству, мовляв, картопелькою будете забезпечені на всю зиму.
Вересень того року був дуже холодний. Вдень ми змерзали в руки, коли набирали в корзини холодну й вогку картоплю, яку щойно насипала на купу картоплезбиральна машина. Які рукавички? В колишній державі чого тільки не було! В тому числі й рукавиць для брудної робити не було.
Дівчатам не під силу було нести важкі корзини й висипати на вантажівку, проте солдати нам охоче допомагали, ще й намагалися познайомитися. Хоч командири їм забороняли навіть словом перемовлятися з нами, та не встерегли сержанти своїх підопічних: подруги Зеня й Анеля таки встигли познайомитися з чернігівчанином Олегом і литовцем Адамом, який один раз насмілився піти в самоволку на побачення з Анелею.
Вдень ми хоч рухалися під час роботи, а вночі змерзали, тож лягали по дві в ліжко й накривалися двома!! ковдрами. Тим, кому дісталися розкладачки – не заздрили, а саме нашій старості Любі, яка вдосвіта вставала вмикати світло. Ми незадоволено жмурилися, а Люба завжди казала: «Ну так тепліше».
Вона перша почала скаржитися керівнику групи на холод, тим більше, що дві наші однокурсниці(а це були Анеля й Зеня) застудилися, не пішли в поле, а самовільно рушили до місцевої фельдшерки за порадою. Але в сільському медпункті були тільки ліки для першої допомоги. Звичайно, й звільнення від роботи медикиня дати не могла, тож дівчатам дозволили їхати до Львова й звертатися в студентську поліклініку. Іншим порадили не втрачати бойового духу, адже ж батьківщина має бути з картоплею – нашим другим хлібом.
Але перед тим, як наша бойова команда втратила двох бійчинь, нам щовечора, як заохочення до роботи та розігріву, почали організовувати танці в залі на першому поверсі БК. Але які танці без хлопців? Їх у нашій групі було лише п’ятеро, та й тих, нібито взяли на іншу «важку» роботу. Якраз простуджені дівчата, яких відпустили до Львова, й побачили сильну половину людства – однокурсників – у кав’ярні, де ті так важко смакували кавусю. Проте це тримали в секреті, так як самі, незважаючи на хворе горло й нежить, нагрянули в ту ж кав’ярню з двома кавалерами.
Чого-чого, а косметики з собою ми в колгосп набрали. Тож після роботи, готуючись до танців, почали одна одній наводити марафети. Як тільки директор БК ввімкнув магнітофон і полилася музика, миттю збігли з другого поверху до зали і закружляли одна з одною в танці. Несподівано десь через півгодини, зачувши музику, почали приходити місцеві парубки. Оце був сюрприз і нагода для знайомства. Своїх дівчат із собою хлопці не взяли, бо вони вже їм були нецікаві, адже ж стільки чарівних незнайомок.
Подружки Зеня й Анеля мали успіх не тільки серед солдатів, але й серед місцевих юнаків. Коли директор нашого тимчасового гуртожитку, а він був строгий дядько, вимкнув музику рівно о 22-ій, випровадив хлопців, то Роман і Вітя ще встигли домовитися з Анелею та Зенею про побачення. Наступного вечора наші дві пари ще до закінчення танців пішли прогулятися. Коли настала «комендантська» година, пан директор не на жарт розсердився, коли ми почали просити не замикати двері, бо ще нема двох дівчат, погрожував подзвонити до голови сільради, де квартирував наш керівник, вже зняв слухавку і набрав дві цифри, як прибігла Анеля, а через десять хвилин Зеня – наші щасливі закохані.
Наступного вечора нам безплатно показували кінофільм «Єсенія». Але щоб зібрати касу з проданих квитків, пускали місцевих. Скориставшись нагодою, що прийшло багато людей, дві пари закоханих непомітно чкурнули на рантку(за львівською говіркою – побачення), але до закінчення кіно повернулися. Ми зрозуміли, що стосунки в однокурсниць стають серйозними. На ранок Анеля зашморгала носом, а Зеня захрипла, але обидві зраділи своїй застуді, що мають нагоду не ходити на роботу. Проте керівник вимагав підтвердження від сільської фельдшерки, що студентки хворі, і відпустив їх до Львова. З ними поїхали Роман і Вітя, що недавно повернулися з війська, і влаштовувалися у Львові на роботу.
Нарешті ми повернулися до навчання, такі рум’яні від свіжого повітря й огірків, яких нахрумалися донесхочу. Проте наша Зеня була блідою, втратила апетит, а ми не зразу здогадалися про причину: дівчина готувалася стати мамою, та хлопцеві ще не сказала. Роман час від часу приходив до неї в гуртожиток. Його вже впізнавала чергова і пропускала, та якось він прийшов несподівано, коли дівчина читала листа з військової частини від Адама, який писав, що скоро дембель, він повертається в Литву, та не може її забути, просив, щоб відповідала, коли писатиме до неї з дому. Побачивши розпечатаний конверт зі штампом військової частини, Роман вимагав пояснення. Зеня виправдовувалася, що бачила хлопця всього два рази, а від нього, Романа, чекає дитину, та він відвернуся і пішов, грюкнувши дверима.
Як на зло, Анеля через якусь дрібницю посварилася з Вітею, який міг вплинути на друга, щоб не кидав дівчину з дитиною. Зеня продовжувала листуватися з Адамом, все йому розповіла. Хлопець відповів їй, щоб розраховувала на нього, як на друга, вибачався, що став причиною їх розриву, переконував, коли помиряться, він більше не турбуватиме її своїми листами.
У пологовий на виписку ми прийшли всією групою, відпросившись з останньої пари. На щастя, прийшов Роман і забрав молоду маму з донечкою до себе додому. В Анелі з Віктором не склалася пара. Але долею її був Олег. Хоч вони навіть не листувалися, але, отримавши направлення в Чернігів у школу, Анеля несподівано побачила свого давнього знайомого. Він зустрічав після уроків племінницю. Колишня закоханість переросла в кохання. Олег та Анеля одружилися, виховують сина.
Фото Олександри К.
