Роман прийшов додому ближче до сьомої. У під’їзді ще здалеку почув галас, а коли відчинив двері, сумнівів не лишилося — діти знову сварилися. У коридорі валялися чужі іграшки, а з кімнати доносився різкий голос його племінника.
— Я сказав, це моє! — кричав хлопчик.
— Романе, — вийшла з кухні Леся, — зайди, будь ласка, до дітей.
Він пройшов у кімнату й побачив знайому картину: його син стояв біля стіни, стискаючи в руках конструктор, а племінник тягнув деталі до себе, штовхаючи молодшу сестру хлопця плечем.
— Денисе, відпусти, — сказав Роман рівним голосом.
— Він сам віддав, — одразу втрутилась сестра, що з’явилась у дверях. — Мій син нічого не забирає.
— Я бачив, що відбувалося, — відповів Роман. — І це не вперше.
Леся теж не витримала.
— Світлано, — сказала вона спокійно, — якщо твій син бере іграшки, він має їх повертати.
— Ти зараз мені читаєш лекцію? — холодно запитала сестра Романа.
— Я прошу поваги.
— До кого?
— До наших дітей.
Світлана усміхнулася, але в усмішці не було тепла.
Світлана з’явилася у їхній двокімнатній квартирі без попереджень.
Коли ввечері вона стояла на порозі з двома сумками й сином, Роман мовчки пропустив їх усередину. А що інакше він мав зробити, адже на дворі вже ніч.
Світлана не казала чи на довго вона чи ні, вона тільки жалілася на свою долю, що їй вкотре не пощастило і питала його чому.
Дружина спитала його очима чи на довго це все, а він тільки плечима стенув, мовляв, відійде от і поговоримо.
Наступні дні теж не вийшло поговорити, бо Світлани практично не було вдома, вона ходила на консультації до адвокатів і принесла не вдалі для себе висновки – ділити їй з чоловіком нічого.
– «Якби ви хоч розписку взяли, що даєте йому таку суму на розвиток бізнесу, то ще були б якісь шанси», – переказувала вона слова адвоката брату.
Роман ще сильніше супився і казав:
– Тихіше, не говори нічого, не хочу, щоб дружина про це дізналася!
– Добре, – обіцяла сестра.
Але вони не зауважили, що Леся почула їхню розмову і зажадала пояснень від чоловіка.
– Що відбувається? Я маю право знати!
– Лесю, це було до нашого весілля і я не думаю, що це тебе стосується.
– Все одно я хочу знати, – наполягла дружина.
Коли ж вона почула про що мова, то вже слів не добирала.
– До весілля кажеш? Та то було в період підготовки до нього! І ти таке вчинив і не порадився зі мною?
– Ти не мала до того відношення. Та й жити нам було де.
– Ах було де? Це бабусина квартира! В хрущовці! Ти чим взагалі думав?
Роман тільки сопів. Він і сам тепер зрозумів, що вчинив не мудро, але навіщо так реагувати.
Колись у Романа була можливість жити інакше. Батко заповів їм зі Світланою квартиру. Вона була невеликою, але в хорошому районі. Вони з матір’ю давно розлучилися, не підтримували стосунки і це був справді несподіваний подарунок для них усіх. Вони всі жили у матері, Світлана з дитиною і він. Звичайно, що стосунки були напружені.
– Сину, коли ти вже оженишся?, – питала мати і Світлана кивала головою.
Він тоді зустрічався з Лесею, але не думав про весілля.
Світлана теж мала залицяльника, але той не спішив брати її з дитиною заміж. Ось в такому підвішеному стані були всі, як на них звалилося ось це багатство.
– Синку, віддай квартиру сестрі, – благала мама, – Так у неї більше шансів вийти заміж. А ти чоловік, ти ще собі заробиш…
І він погодився, бо дуже просила його мати, Світлана мало на коліна не падала, що це її єдиний щасливий шанс в житті.
Далі все склалося чудово – той залицяльник одружився на Світлані, а він освідчився Лесі.
За цими всіма клопотами він тільки через рік дізнався, що квартиру продали.
— Гроші пішли в бізнес чоловіка, — спокійно пояснила Світлана. — Він подвоїть їх через пів року.
Але пройшло лишень два роки, як Світлана живе у них в квартирі і намагається зрозуміти, що ж вона зробила не так.
Леся ходила по квартирі не знаходячи собі місця і натикалася, то на речі Світлани, то на неї, то на її сина. Діти знову галасували, бо щось не поділили.
– Романе, скажи дітям, що треба ділитися!, – звернулася сестра до брата.
Лесю наче громом вдарило. Вона влетіла в кімнату.
– Мої діти не будуть ні з ким ділитися, якщо вони цього не хочуть.
– Це ж лише іграшка, Лесю, – сказав чоловік.
– Це зараз іграшка, а потім квартира!
– Що ти одне з іншим плутаєш?, – пхинькнула Світлана, – Рідні мають помагати один одному.
– Ні, не мають і ти мені не рідня.
– Що ти цим хочеш сказати?, – насупилася Світлана.
– Те, що ти завтра виїжджаєш з моєї квартири.
– Що? Романе! Скажи їй щось! Ти ж мій брат, заступися за мене.
– Так, Романе, заступися хоч раз за свою сім’ю, – з притиском сказала Леся.
Роман переминався з ноги на ногу, він не знав, як вчинити так аби нікого не образити. Але дві жінки не зводили з нього погляду.
– Лесю, й справді, чого ти починаєш. Ми ж родина.
– Ні, чоловіче, ви з сестрою мені й близько не родина. Тому, визначайся.
Роман глянув на сестру і сказав:
– Я оплачу тобі квартиру на першу пору.
– О, це вже ні, – втрутилася Леся, – Скільки зарплати приносив, то стільки й даватимеш нам, а хочеш бути добреньким для сестри, то йди на підробітки!
Поки дорослі галасували, діти теж взялися виясняти за іграшки.
Раптом племінник штовхнув його доньку, і та впала, вдарившись об стіл.
Всі замовкли.
Роман зблід.
— Збирай речі, — сказав він сестрі.
— Ти виганяєш нас?
— Я захищаю свою сім’ю.
Світлана збиралась мовчки. Хлопчик плакав, кидав речі на підлогу.
— Ти мені більше не родина, — кинула вона братові.
— Я давно все зрозумів, — відповів Роман.
Коли двері зачинилися, в квартирі стало тихо.
Леся сіла поруч із ним.
— Пробач, що так довго терпіла, – попросив пробачення Роман.
Леся зітхнула. Вона не вірила, що історія на цьому завершилася і вона не була певна, що й надалі чоловік обере їхню сторону. Чи вона драматизує, як ви вважаєте?
