fbpx
Історії з життя
Роман теж має претензії до Марти, бо не за те він платив аби спати на дивані. Не за те він так тяжко працює на чужині аби бути чужим у власному домі. Все не так, як було задумано і заплановано

Марта завжди була поміркованою. Навіть, на дівчачих посиденьках виливала випивку у вазон, а що говорити про більші радості? Добре вчилася, через кілька років мала отримати диплом, одружитися, народити дітей і прожити все життя з одним чоловіком, як її батьки. Такі настанови давала їй мама і вона бачила їх слушність.

Про «погану славу» була поінформована і попереджена, що в подібному випадку буде полишена будь-якої підтримки. Прийдеться самій на себе заробляти і всякі цяцьки купувати. А працювати Марта не любила. Ні, вона не була білоручкою, але там, де вона виросла, «працювати» – це безперервний процес, який робить з людини стару зашкарублу мавпу з довгими руками. Такого щастя вона набачилася вдома і напрацювалася на цілий вік середньостатистичної людини. Тому, ні, дякую. Не проблема за дорого продати власну зовнішність.

Продавати було що – невисока, худенька, зелені очі і правильні риси обличчя, і копиця русявого волосся. На гарну дівчину хлопці поглядають, але вона шукає такого, щоб міг забезпечити і її, і майбутніх дітей.

Претендент був доволі ніякий, не було хоч за щось його похвалити, окрім вміння заробляти. На свої роки був забезпечений житлом, машиною і мав чим зацікавити таку, як Марта. Як кажуть, яке їхало – таке й здибало.

Йому час женитися і заводити дітей, а їй пора віддатися, поки є краса і руса коса. На весіллі одногрупниці диву дивувалися, як вона могла за таке вийти заміж. Але Марта не мала з чим порівняти, її серце ні за ким не тьохкало. Все інше їй було абсолютно зрозуміле. Щодо нареченого Романа, то він був задоволений угодою, Марта йому подобалася.

Спільне життя почалося доволі непогано, оскільки вони не очікували один від одного зірок з неба, то й розчарувань так само не було. Він працював, вона теж влаштувалася на роботу, робили ремонт в будинку, купили нову машину і, нарешті, народили донечку. Саме з цього моменту, Марта відчула безмежність любові, радості і щастя. Вона чітко бачила, як це виглядає, коли ти для когось цілий світ. Як загоряються оченята, як усміхаються губки, розкидаються рученьки і біжать до мами маленькі ніжки. Коли поруч з тобою веселіше бавитися, бігати, краще смакує їжа.

Роман вернувся додому, коли дитині був рік. Марта раділа, що сім’я повна, що дитина зблизить і їх. Але цього не сталося. Чи то на контрасті з дитиною чи просто правда була такою, але чоловік її тяготив, вона не відчувала біля нього нічого. Він був чужий. Стороння людина приїхала на деякий час до неї, він заплатив їй за їжу, постіль і дозвілля. Скоро поїде назад. Лиш би швидше.

Марта не може спати. Безсоння її виснажує і призводить до сварок, вона не може з ним виспатися, і він спить в іншій кімнаті. Її дратує запах, адже він так контрастує з ніжним запахом дитини, який вона так любить. Її дратують його слова чи жарти, які вона вважає недоречні при дитині. Роман проводить все більше часу з друзями на шашликах чи рибалці.

– Та вони всі такі, як тільки дитину народять, то готові загризти, – розраджують вони, – в кожного так було. Але дитина підросте і знову жінка, як жінка. Ще трохи потерпи.

Роман теж має претензії до Марти, бо не за те він платив аби спати на дивані. Не за те він так тяжко працює на чужині аби бути чужим у власному домі. Все не так, як було задумано і заплановано.

Кожному з них, доля дає можливість отримати звільнення. Роман платить за любов, знімає гіркоту випивкою і працює. Все менше відкладає грошей для родини, все більше на власне задоволення, на підтвердження чоловічої гідності.

Марта їде на курси підвищення кваліфікації і на тиждень тоне в міцних обіймах вчителя математики з чорними очима. Вона не просить клятв і сама нічого не обіцяє, тільки тамує свою жагу.

Разом шістнадцять років…

Про це страшно подумати. Але вони пролетіли. Свій вік вона бачить тільки тоді, коли доня вже стає дівчиною. Роман купив квартиру, відкладають на навчання. Зовні все так, як у всіх. Чоловік на роботі, а дружина в’є гніздо для життя в достатку, але трохи пізніше, бо треба поновити ремонт, треба кращий паркан, кращу сукню дочці на випускний. Потім будемо жити разом, потім. Лиш би це потім настало дуже не скоро, бо разом жити не в змозі. Які ж вони чужі один одному попри всі умовні назви «чоловік», «батько», «дружина», «мама».

Шістнадцять років обману і ілюзій. Він за цей час незлюбить її і себе. Його обдурили. Замість щастя з дружиною – сурогат за гроші, ті рази, що вдома не рахується, бо жінка його просто терпить.

– За ті гроші, що я тобі плачу, інші просто шоу влаштовують, – не стерпів якось.

– На те я твоя жінка аби шоу не влаштовувати. Ти знав, кого береш заміж.

– Тільки не треба мені корчити з себе святу. Мені говорять про твої походеньки, куди ти їздиш і з ким.

– І? Хіба я йду від тебе? У нас є сім’я, і ми маємо думати про двох дітей. Чи ти не вважаєш їх своїми?

– Діти мої.

– Ти думаєш, я в печері живу і не знаю на кого ти гроші тратиш?

– Та вони мені більше радості приносять, ніж ти і твої діти.

Гримнув дверима. Але сказав правду. Не відчував до дітей тої любові, що вона. Любив їх, але мало знав, мало був з ними. Міг би й більше бути, але треба було їх забезпечувати новим одягом, їжею, іграшками. Всім кращим, ніж його друзі, бо мав потверджувати свій статус і перед ними. Він щасливий чоловік зеленоокої красуні, двох красивих діток. У нього все найкраще. У нього, такого миршавенького і невиразного. Викусіть усі.

Вона ці роки навчилася брехати собі. Говорити, що діти мають мати рідного батька, що сім’я важлива, особливо, як брали церковний шлюб, що Бог не простить розлучення. І в той же час любилася з математиком всі ці довгі роки. Знала, що кохає його. Але сама розмежувала себе для нього і себе для Романа. Вона не картала Романа за зради, відчувала його, як друга по нещастю, але зарадити не могла. Через ці роки вони були ще нещаснішими, як окремо. Не згуртували їх діти, ні спільні побутові проблеми. Вони були чужі і трималися лиш на власних упередженнях щодо родини.

Грім мусів вдарити і хтось мав зламатися. Це був Роман. Приїхав і засів за чарку. З людини, що колись мала гонор, як Говерла, сталося ніщо з протягнутою рукою: «Хлопці, поставте сто грам». Марта і просила, і журила – нічого. Бере в борг, виносить цінні речі. Нема людини, була і нема. І підшивали, і кодували, але марно.

Достаток скінчився і дітей нема чим годувати, і чим забезпечувати. Роман спинитися не хоче, як навіжений виносить все, що так тяжко заробляв, все, чим сподівався тримати родину, все, чим так гонорувався. Нема у нього нічого, а чи було? Була тільки надія, мрія і та зникла. Спаскудили життя зелені очі.

Марта подала на розлучення і живе в мами. Її історія знову починається там само, тільки тепер треба надіятися тільки на себе. Нема чоловіка, батька її дітей. Вони потрібні тільки їй, її радість і втіха. Нема звістки про коханця – він живе з жінкою і поки його все влаштовує. Кого картати за цю ситуацію – лише себе.

Автор: Ксеня Ропота.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page