— Романе, ти серйозно пропонуєш віддати мамі всю мою додаткову зарплату? — мій голос тремтів, хоча я намагалася триматися спокійно. Ложка в моїй руці здригнулася, і соус з каструлі ледь не бризнув на плиту.
— Наталю, я не «пропоную». Я вже вирішив, — відповів він, навіть не підводячи очей від телефону. — Ми ж якось жили без цих грошей. А мама сказала, що без них їй буде дуже важко. Ліки дорогі, продукти дорожчають, а пенсії ледь вистачає.
— Романе, ці гроші я зароблятиму сама. Я братиму більше роботи, приходити пізно, жертвувати вихідними. А ти хочеш, щоб я працювала заради твоєї мами?
Він нарешті підняв погляд. У його очах не було ні краплі сумніву — лише вперта впевненість.
— Ти говориш так, ніби мама чужа людина. Вона мене виростила одна. Без батька. Працювала на двох роботах. А тепер, коли в нас з’явилася можливість, ти хочеш, щоб я її кинув?
— Я не хочу, щоб ти її кидав. Я хочу, щоб ти подумав про нас. Про нашу сім’ю. Ми вже два роки економимо на всьому через той мотоцикл, який ти купив. Ми не були в кафе, не купували одяг, не їздили у відпустку. І тепер, коли в мене з’явився шанс хоч трохи полегшити наше життя, ти забираєш його?
— Мотоцикл тут ні до чого, — відрізав він. — Це моя мрія була. І мама сказала, що чоловік має мати хоч щось для душі.
— А я, Романе? У мене немає права на щось для душі?
Він зітхнув, ніби я була впертою дитиною.
— Наталю, не драматизуй. Ми молоді, заробимо ще. А мама одна. Їй ніхто, крім мене, не допоможе.
Я відклала ложку. Руки тремтіли.
— Тобто мої зусилля, мій час, моя втома — все це для твоєї мами. А я що, маю далі жити в режимі виживання?
— Ти завжди все перебільшуєш, — сказав він і встав. — Я йду дзвонити мамі, вона чекає, що я підтверджу.
Двері до кімнати тихо зачинилися за ним. Я залишилася на кухні сама, дивлячись на вечерю, яку готувала з останніх продуктів у холодильнику.
Той вечір став точкою неповернення. Але щоб зрозуміти, як ми дійшли до цього моменту, треба повернутися на кілька років назад, коли все ще було інакше.
Мене звати Наталя. Мені тридцять три. Я живу в Києві, працюю менеджером проєктів у великій логістичній компанії. Коли я познайомилася з Романом, мені було двадцять шість.
Він був веселим, енергійним, з іскрою в очах. Працював інженером на заводі, любив техніку, швидкість, адреналін. Ми швидко зійшлися: спільні прогулянки парком, вечері в маленьких кафе, мрії про майбутнє.
Через рік ми одружилися.Купили маленьку двокімнатну квартиру в іпотеці — не розкішну, але свою. Я пам’ятаю, як ми з Романом сиділи на підлозі серед коробок, їли піцу і планували, як облаштуємо дім.
Він обіцяв, що завжди ставитиме нашу сім’ю на перше місце.
— Ти для мене найголовніше, — казав він тоді, цілуючи мене в скроню. — Ми разом у всьому.
Його мама, Ольга Петрівна, жила окремо, в іншому районі. Вона овдовіла давно, пенсіонерка, але активна: ходила на ринки, спілкувалася з сусідками, любила розповідати, як важко виховувала сина сама.
Спочатку наші стосунки з нею були теплими. Вона частувала мене пирогами, давала поради по господарству, називала «дочкою».
Все змінилося два роки тому.
Одного вечора Роман повернувся додому незвично збуджений.
— Наталю, я знайшов ідеальний варіант! Новий мотоцикл, потужний, красивий. У салоні пропонують вигідний кредит. Беремо?
Я розгублено подивилася на нього.
— Романе, у нас іпотека. Ми щомісяця ледь закриваємо платежі. Звідки візьмемо гроші на кредит за мотоцикл?
— Ну, друзі ж їздять! Іван недавно взяв, Петро теж. А я що, гірший? Хочу хоч раз відчути себе вільним на дорозі.
— Це не змагання. Нам вистачає громадського транспорту. І бензин, обслуговування, страховка — все це додаткові витрати.
Він відмахнувся.
— Ти завжди все ускладнюєш. Мама сказала, що чоловік має мати хобі, інакше закисне.
— Коли ти встиг з мамою це обговорити?
— Сьогодні дзвонив їй. Вона повністю підтримала. Сказала: «Ромчику, бери, ти ж один раз живеш».
Я намагалася пояснити, показувала розрахунки, але він уже вирішив. Через тиждень мотоцикл стояв на парковці під вікнами — блискучий, чорний, з хромованими деталями. Роман виїжджав на ньому з гордістю, ніби підкорювач світу.
А потім почалися будні.
Платежі за кредит виявилися більшими, ніж він розраховував. Додалися витрати на екіпірування, паливо, техогляд. Наші вечері стали скромнішими.
Я почала купувати найдешевші продукти, відкладати покупки одягу, відмовлятися від зустрічей з подругами.
Ольга Петрівна швидко відчула зміни.
Спочатку дзвонила Роману раз на тиждень.
— Ромчику, мені б трохи на ліки… Пенсія маленька, а в аптеці все так подорожчало.
Він переказував. Потім дзвінки почастішали.
— Ромчику, холодильник старий гуде, може, допоможеш новий купити?
— Ромчику, сусідка сину телевізор великий подарувала, а я сиджу зі своїм стареньким…
Роман переказував дедалі більші суми. Коли я обережно запитувала, він дратувався.
— Наталю, це моя мама. Я не можу їй відмовити.
— Ми самі ледь справляємося. Може, вона могла б економніше витрачати?
— Ти що, пропонуєш їй голодувати? — обурювався він.
Одного вечора я почула його розмову з нею по телефону.
— Так, мамо, розумію… Ні, ми не забули… Наталя просто втомлюється на роботі, тому іноді бурчить… Ні, ні, я з тобою згоден, мотоцикл — це важливо, чоловік має мати радість… Добре, перекажу завтра.
Він поклав слухавку і повернувся до мене з винним виразом.
— Мама знову просила. Сказала, що почувається самотньою і нужденною.
— Романе, ми вже три місяці не купуємо нічого, крім їжі та комуналки. Може, поясниш їй нашу ситуацію?
— Вона й так усе знає. Але каже, що я її єдина опора.
Я мовчала. Всередині все стискалося від відчуття несправедливості.
Минуло ще пів року. Я звикла до постійної економії. Мій зимовий плащ зносився, але нового не було. Подруга Оксана якось запитала:
— Наталю, чому ти весь час у старому? Давай сходити по магазинах.
— Не можу, Оксанко. Бюджет.
Вона зітхнула.
— Знову Роман мамі допомагає?
— І мотоцикл платить.
— Слухай, він ніби й не одружений. Мамин синок класичний.
Я захищала його.
— Він просто відповідальний.
Але всередині вже починала сумніватися.
І ось тоді сталося те, що дало мені надію.
Мене викликали до кабінету директора, Ігоря Васильовича. Він був спокійним, досвідченим керівником, завжди справедливим.
— Наталю, ми запускаємо великий проєкт з новим клієнтом — міжнародною мережею. Потрібен сильний керівник команди. Я думаю про вас. Нова посада, вища відповідальність, але й зарплата суттєво зросте. Плюс премії.
Я відчула, як серце забилося швидше.
— Це чудова можливість. Дякую, що подумали про мене.
— Нагрузка буде серйозною, особливо перші місяці. Але я вірю, що ви впораєтеся.
Я вийшла з кабінету на хвилину розгублена від радості. Вперше за довгий час я побачила світло попереду.
Вдома я не стрималася — розповіла Роману одразу.
— Уяви, мені запропонували нову посаду! Зарплата зросте, будуть премії. Ми нарешті зможемо дихати вільніше!
Він посміхнувся, але якось мляво.
— Добре, вітаю.
— Просто «добре»? Романе, це ж змінить усе! Ми зможемо купити мені новий одяг, сходити кудись, може, навіть у відпустку поїдемо.
Він відвів погляд.
— Так, мама дзвонила. Знову просила допомоги. Сказала, що без моїх переказів не справляється.
Моя радість миттю згасла.
— Романе, ми самі не справляємося. Може, почекаємо?
— Вона чекає відповіді сьогодні.
Я пішла на кухню, щоб не сказати чогось різкого.
Через кілька днів Роман повернувся з роботи раніше і сів навпроти мене.
— Наталю, я подумав про твою нову зарплату.
Я насторожилася.
— І що?
— Ми будемо переказувати додаткові гроші мамі. Вона дійсно потребує.
Це був той самий діалог, з якого я почала свою розповідь.
Після нього я два дні майже не розмовляла з Романом. Він намагався жартувати, миритися, але я відповідала коротко. Всередині все боліло. Я зрозуміла: для нього я завжди буду на другому плані.
У четвер увечері я зібралася з силами.
— Романе, сядь, будь ласка. Нам треба серйозно поговорити.
Він сів, відчуваючи, що щось не так.
— Я хочу розлучення.
Він спочатку подумав, що я жартую.
— Наталю, ти серйозно?
— Абсолютно. Я більше не можу жити так. Я втомилася бути останньою в черзі твоїх пріоритетів — після мами, після мотоцикла, після всього.
— Але я ж не спеціально…
— Ти обираєш її щоразу. Кожен дзвінок, кожне прохання — і ти погоджуєшся, навіть не запитуючи мене. Ми не сім’я, Романе. Ми сусіди, які ділять рахунки.
— Мама мене виростила…
— А я твоя дружина. Була. Я хочу жити, а не виживати. Я хочу, щоб мої зусилля йшли на наше життя, а не на постійну підтримку людини, яка могла б і сама дати раду.
Він довго мовчав.
— І що далі?
— Квартира оформлена на мене, я виплачуватиму іпотеку. Мотоцикл — твій. Забирай свої речі й переїжджай до мами. Їй же так потрібна твоя увага щодня.
Він спробував ще раз переконати мене, але я була непохитною.
Через місяць ми оформили розлучення. Без скандалів, без суду — все поділили мирно. Роман забрав мотоцикл і свої речі, поїхав до мами.
Я залишилася сама в квартирі, яка раптом стала просторішою.
Спочатку було важко. Ночами я іноді плакала, згадуючи наші перші роки. Але потім прийшло полегшення.
Я прийняла нову посаду. Роботи справді було багато — пізні вечори, робочі суботи. Але це були мої зусилля, мої результати, мої гроші.
Перше, що я купила, — гарне пальто. М’яке, тепле, кольору баклажана. Продавчиня сказала:
— Вам дуже пасує, ви виглядаєте елегантно.
Я посміхнулася вперше за довгий час щиро.
Потім з’явився новий диван, м’який і зручний. Потім — картини на стіни, гарні штори, рослини.
Оксана прийшла в гості й ахнула:
— Наталю, яка краса! Ти наче нову квартиру зробила.
— Це моя квартира тепер. Тільки моя.
— І як ти?
— Вільна.
Одного вечора я отримала повідомлення від Ігоря Васильовича: «Команда чудово впоралася. Клієнт у захваті. Чекайте приємну премію».
Я посміхнулася й набрала Оксану.
— Завтра вільна? Ходімо в той новий ресторан з італійською кухнею. Я пригощаю.
— Звісно! Нарешті ти живеш!
Я налила собі келих ігристого — просто так, бо захотілося. Увімкнула улюблену музику. Вийшла на балкон.
Місто блищало вогнями. Повітря було прохолодним, свіжим. Я відчула, як легко дихати.
Я обрала себе. І це було найкраще рішення в моєму житті.
Головна картинка ілюстративна.
