Правда, мама завжди шукала щастя, як я чула з уривків всіх розмов, які вона вела:
– Ой, Ларисо, не маю я щастя, але треба знайти.
– Не з моїм щастям такі чоловіки трапляються.
– Видно, не маю я бути щасливою, на роду так написано.
Я була ще мала і не розуміла, навіщо шукати щастя, якщо воно навколо: пострибала в калюжі – щастя, зібрала букет з осінніх листочків – щастя, поїла морозива – купа щастя.
І ось нарешті мамі трапилося щастя. Вона так і казала:
– Не вірю своєму щастю!
Я собі уявляла сто тисяч штук шоколадного морозива чи вагон з ляльками, але щастям виявився набундючений чоловік.
З того дня щастя перестало відвідувати вже мене. Мама представила Степана, як мого нового тата і сказала, що я маю бути слухняною дівчинкою. Я дуже здивувалася, бо завжди була слухняною дівчинкою.
Але за словами самого Степана, я маю просто не потрапляти йому на очі і вести себе так, наче мене в квартирі нема.
А згодом він сказав мамі, щоб вона мене відвезла в село до бабусі.
Мені було одинадцять і я вже розуміла, що таке їхати з комфортного міського життя в село. Але маму було не переконати:
– В бабусі тобі буде добре. А я буду до тебе приїжджати!
Бабуся мене й справді любила, може, й більше, ніж мама. Але ж мама! Як вона могла!
– Нічого, дитино, – втішала мене бабуся, – ми не пропадемо, а мати твоя ще своє щастя втратить, от побачиш. Той чоловік нікого не зможе зробити щасливим, окрім себе.
Йшли дні, але мами не було. Вона не з’являлася до мого дня народження, яке було через пів року. Приїхала з тортом і виправданнями, мовляв, на роботі було важко, йшли скорочення і вона мала більше ретельно ставитися до всіх хвостів.
А далі вона про мене й забула.
Я жила в бабусі і через якісь два роки вже не мислила, що я не місцева. У мене були друзі, заняття і обов’язки. Але найголовніше, щастя вернулося до мене в простих речах: погладила кота – щастя, поїла смачного борщу – щастя, перегнала Миколу – купа щастя.
Вирішила стати ветеринаром, щоб працювати в селі і нікуди не їздити від бабусі.
Далі вийшла заміж за Миколу – купа щастя, а далі як пішли діти, то було море, океан щастя!
Ми жили в бабусі і поступово її хату переробляли під наші потреби. Микола був дуже працьовитим і толковим чоловіком.
Коли бабусі не стало, то мати не приїхала. Я їй телефонувала на старий номер, але він вже не обслуговувався. Шукати її спеціально я не мала ні сил, ні бажання.
Життя йшло і хоч це нещастя нас усіх підкосило, але усмішки дітей повертали мене до життя.
А потім з’явилася мати… Просилася з нами жити, бо її чоловік раптом зник з її ж грошима.
– Ми планували купити квартиру в новобудові, я все життя мріяла покинути ту хрущовку і жити як люди. От і продали та пішли купувати квартиру в новобудові. Вже все було готове, тільки гроші треба було дати, а він вийшов в туалет наче… прийшлося до розрахунку, а його нема.
Оце так мамі пощастило! Але вона вирішила, що має пощастити й нам:
– Донечко, я не маю де жити, то я буду жити з вами в батьківській хаті.
Я довго дивилася на матір. Вона не розуміла, що прийшла до мене, як до доньки, але насправді, нема більш чужих людей на планеті.
– Ні, мамо, у нас нема місця. Ти попитай голову села чи має когось з пустою хатою, але з нами ти жити не будеш.
Мати почала говорити, що я їй все зіпсувала, все її життя, а вона ж лише хотіла щастя, невже вона на це не заслуговує.
Я не знаю чи заслуговує чи ні, але я її в своєму життя не бачу в ролі щасливої бабусі, а якраз навпаки. А що ви скажете?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
