Після того, як Світланина донька вийшла заміж і виїхала в інше місто, для жінки настали важкі дні. Блукала по кімнатах, не знаходячи собі місця, особливо було гірко у вихідні, коли бачила, як до сусідів приїздять діти та онуки. Мовчки перебирала фотокартки у сімейному альбомі, трохи плaкала, а згодом ішла до подружки Марини. Та жила поверхом вище, теж була самотньою. Інколи вони удвох виходили на прогулянку в місто. Світлана зазвичай мовчала, думала про своє… Марина лише хитала головою, дивлячись на подругу:
– Де й поділася твоя енергія та запал! Cхудла, охляла, весь час очі на мокрому місці, так і захвopіти недовго.
Світлана не змогла стримати сліз:
– Ростила доньку, ремонти в квартирі поробила, нові меблі купила, думала, вони у мене житимуть, діжду онуків. Для чого мені усе оце добро, коли сама-самісінька?
… Того вечора Світлана довго не могла зайти до квартири, кілька разів обійшла багатоповерхівку, із сумом дивилася на малечу, яка бавилася на подвір’ї. Якась дівчинка гірко плaкала й гукала маму. Жінка не могла стриматися:
– Ходи сюди, маленька. Де ж твоя матуся?
Поряд почула невдоволений чоловічий голос:
– Поїхала наша мама на заробітки! Спочатку обіцяла, що буде лише півроку, потім повідомила, що залишиться ще на якийсь час… Самі хазяйнуємо.
Світлана ще довго виглядала у вікно, спостерігаючи, як татко бавиться із дівчинкою: заплітає їй кіски, робить пасочки у пісочниці та спускається з дитячої гірки.
На другий день не витримала, побігла на дитячий майданчик.
– Спекла цілу сковороду пиріжків, а їсти нема кому. Може, завітаєте у гості? – запитала в тата з дівчинкою.
Обоє із радістю згодилися. З усього було видно, що Андрій (так звали татуся) скучив за домашніми пирогами, а головне – за жіночою турботою. Сміючись, розповідав:
– Я й борщ навчився варити, й перу сам, а от пироги давненько куштував! Нещодавно пришивав ґудзики до піджака, то так намучився, що й не передати. А прасувати штани так і не вмію, може, навчите? З мене запрошення на каву!
Світлана давно отак не спілкувалася із чоловіком, та ще й із молодим та вродливим. Коли ростила доньку, то було не до зaлицяльників, бо лише встигала заробляти на неї гроші та віддавати борги. Картала себе: «За плечима сорок і трішки, дитина доросла, а я очей не зводжу із молодого чоловіка, здуpiла на старість».
Випровадивши гостей, уважно оглядала себе в дзеркалі, а потім почала прощатися з різним непотребом:
– Прощавайте, поношений халат, тапки, спортивні штани та розтягнуті светри. Від сьогодні в мене нове життя!
Постала перед подружкою у джинсах, кофтинці в обтяжку, підфарбована та усміхнена.
– Йду на зустріч, яка більше схожа на побачення! Знаю, що засуджуєш, скажеш, що дитина чужа, а дружина може згодом повернутися, а Андрій її пожаліє й прийме назад у сім’ю, бо вона як-не-як дружина, ще й мама, хоч і нікудишня! Знаю, що старша за нього, але навіть бoюся запитати про його вік… Не повіриш, але навіть рік чи два спільного життя сприйму як дарунок долі.
Марина підійшла до шафи, витягла стареньку іконку, благословила:
– Ні, не відмовлятиму, бо лише в зрілі роки зрозуміла дивну закономірність: ми весь час собі у чомусь відмовляємо, плануючи щось на потім. Та хто його знає, коли буде оте «колись» та «потім»? Його може й не бути! Жити потрібно сьогодні, щасти тобі!
За матеріалами – «Вісник Переяславщини», автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
