Тому ростила з бабусею, тяжко працювала аби дати йому щасливе дитинство та гідну освіту. Іншого чоловіка не шукала, чи то серце зачерствіло чи не хотіла аби син ділив її з кимось – не відомо. Факт такий, що тішилася сином та гордилася яким красенем виріс і мріяла, що його родина стане їй винагородою. Вже уявляла, як пеститиме онуків, як готуватиме їм млинці та частуватиме свіжою полуницею.
Літа швидко пролетіли, якщо оглядатися назад, бо поки живеш, ще не чуєш їхню вагу на собі. Аж тут прийшов її Василько і каже: «Мамо, я буду женитися!».
Кольнуло серце і від радості, і від ревнощів. Тепер у нього буде жінка, яку він любитиме понад усе, але вірила, що й про маму не забуде.
Але невістка була зовсім іншої думки. Бачила вона, що Василь не просто її любить, а обожнює – вона не встигла подумати, а він вже й зробив, тому не сильно хвилювалася аби самій хлопця не образити.
Свекруха їй не дуже сподобалася, особливо, що намагалася навчити її як це правильно за її синочком доглядати, ніби й вона має навколо нього бігати та пилинки здувати.
І сталося між жінками таке, що такого й світ не бачив – одна тягне в одну сторону, а друга в другу. Чи треба матері щось допомогти по господарству і та сину телефонує. То невістка не пускає, бо у них вдома теж є що робити. І навпаки, як син прийде до матері – то вона вже йому знайде купа роботи, та спече і наварить аби показати, що матір і нагодує, і приголубить.
Коли Василько вирішив сказати своє слово, то одразу ж його речі полетіли за ним до материного дому.
Надію таке ставлення невістки обурило і вона пішла до неї аби захистити свого сина:
– Ти щось вже дуже себе несеш, невістко, не маєш чого так мого сина понижувати!
– Або що? Чи ви були інакша? Мій чоловік – що хочу, те й роблю.
Побув Василь у матері трохи і пішов перепрошувати. Прийняла його Оксана милостиво, але попередила, що наступного разу приймати не буде і двері перед його матір’ю в її хату закриті назавжди.
Отак, людям на дивоту, ходить Надія попри синову хату та зазирає за онуком аби хоч через парканець дати дитині цукерки, щоб мати не бачила, бо ще й викине та синові знову влаштує ви говір. А син матері уникає, бо не хоче аби його жінка знову на всю вулицю за ним сумками кидала та приговорювала. Росте в такій атмосфері майбутній чийсь чоловік, маленький Тарасик. Боїться Надія, що виростить на свій клопіт Оксана й собі таку невістку, яку має тепер вона.
А що ж думають люди? Жінки заздрять такій любові та шані до дружини, а чоловіки сміються з нього, тому й нікуди не ходить Василь, бо не має ні друзів, ні родини, яку б не забракувала Оксанка.