Розбудили мене чоловічі голоси на подвір’ї. Думала, може хто без попередження із гостей прибув, але ж ніколи такого не було, все за домовленістю. Виходжу, а там Роман із Ритою вже килими із будиночку виносять тріпають. Запитую, що у нас забули, а ті ніби й не чують і не помічають мене на моєму ж подвір’ї

Розбудили мене чоловічі голоси на подвір’ї. Думала, може хто без попередження із гостей прибув, але ж ніколи такого не було, все за домовленістю. Виходжу, а там Роман із Ритою вже килими із будиночку виносять тріпають. Запитую, що у нас забули, а ті ніби й не чують і не помічають мене на моєму ж подвір’ї.

Сім’я мого чоловіка мене не прийняла одразу ж. Ніби й посміхались, ніби й свекруха доброю була, але я бачила і відчувала оту відстороненість і якусь зверхність.

Та й як мене прийняти, якщо вони міські жителі, а я із маленького гірського села.

— Ой, а я навіть і не знала, що в нас є такий районний центр. – говорила свекруха сміючись. – Там що, і висотки є, чи так, сільські хати?

Але якщо мудрості мені в очі посміхатись свекрусі вистачало, то брат чоловіка мого – Роман, навіть розмовляти зі мною не хотів. На весілля не з’явився, а перед святом сказав моєму чоловіку, що той робить помилку і гірко пошкодує.

Двадцять років ми разом, однак нічого, нажаль, так і не змінилось. Я й досі для родичів чоловіка –  чужа. Ромка лиш інколи телефонує брату, бачте, ніяк вони усі не можуть пробачити того, що я забрала свого Руслана зі столиці до себе в село.

Ну а що нам там було робити? Ні квартири, ні роботи нормальної. Ото лиш слова голосні: ” Я в столиці живу”, а толку з того? За оренду віддавали мою зарплатню. Жили на зарплатню Руслана та й того не вистачало на елементарні потреби.

А в селі батьки віддали мені будинок бабусі. Не подумайте, то лиш для свекрухи наше село далеке і не відоме нікому, а насправді тут курортна зона. Поруч нас велике озеро, природа, гірська річка. Бажаючих відпочити на протязі року вистачає. Тим і живемо.

На подвір’ї ми звели кілька будиночків, я готую їсти, прибираю у тих будинках, ну а чоловік працював на одній із баз відпочинку. От так собі і живемо. Не бідуємо і вже краще ніж могло бути в столиці.

Ну а це, доки чоловіка мого немає, до нас приїхав на відпочинок його брат Роман. Найцікавіше, що мені він про те не сказав ні слова, а чоловік, чи то забув, чи й сам не знав, хоча я й не дивую, йому нині не до того.

Але до суті. Прокидаюсь із самого ранку від того, що на подвір’ї хтось голосно розмовляє. Виходжу, а Роман із жінкою у одному із будиночків порядкують. Я запитую як і чого, а ті навіть вітатись не стали, ніби й немає мене поруч.

Знаєте, ну різне ж буває. Та й дім той стояв вільним до третього серпня. Чоловік не на зв’язку ще три дні, то я собі вирішила, що то між братами було домовлено так. Просто сказала голосно Роману, що другого ввечері будинок потрібно звільнити, бо третього вранці приїдуть відпочиваючі.

Однак, виявилось, що й чоловік нічого не знав, лиш потім переговоривши із братом сказав мені, що вже як так, то хай тиждень відпочинуть, хоча, сам був прикро вражений тим, як брат себе повів.

Та найцікавіше було ввечері 2-го числа, бо ж Роман нікуди їхати не збирався, як виявилось. Я прошу, а той у відповідь мене докоряє тим, що я ніколи його не любила, не цінувала родину чоловіка, і взагалі, забрала у нього брата.

Довелось мені родичів кликати, бо ж куди вже? Рома ж винайняв будинок по нашій вулиці, але далі, ще на тиждень. Мені ні “дякую”, ні “вибач за незручності”.

Але й те не все, бо вже село має про що балакати, так багато усього цікавого про нашу родину розповів Ромка із дружиною, доки відпочивали у сусідів.

Кілька днів минуло, а я й досі не можу зрозуміти – що ж то таке було і на що розраховував Ромка коли сюди їхав?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page