Я дуже люблю своє село і там відпочиваю душею. Нічого немає кращого, як прокинутися з самого ранку під щебет птахів, побачити, як перше проміння фарбує небо в червоне і воно швиденько розгорається в день.
Небо стає прозорим синім і таким теплим…
Тоді так дихається, на повні груди. Вдихаєш траву, що розпарена росою розпростується, легенький вітерець доносить до тебе запах смерек…
І я так звикла, що ми живемо в одному закуточку, що не можу уявити, що ми жили десь в іншому місці.
І ось недавно мама мені показала, що й жили колись зовсім в іншому місці, вірніше не ми, а мої прадіди. Я була вражена, адже думала, що цей невеликий горбик посеред саду – то горб, але мама сказала. що це все, що залишилося від їхньої хати.
Ця подія сталася на самий Великдень, тому приказка лишилася в селі на довгі роки.
Моя прабабуся допізна палила, щоб все приготувати на свято, а потім заткала піч і прилягла спати. До світанку залишалося дуже мало, тому жінка була певна, що тільки подрімає, а далі візьме вже готовий кошик з паскою та піде до церкви.
Але сталося зовсім по-іншому. Розбудили прабабусю Юстину крики сусідів і вже не треба було виносити кошик, бо треба було рятувати весь скарб, який нажили за ці всі роки.
На щастя, ніхто не постраждав, але святкували вони на попелищі.
На той час не було вільних хат, де можна було прийти та пожити.
Прабабуся подякувала Богу, що подія сталася навесні і родина жила ціле літо до зими в курені, поки прадід будував хату.
Перейшли вони жити не на те місце, де ми з мамою живемо зараз, а на інше, де було у них поле.
Отак водночас вони й хату будували і ще й землянку рили, щоб перезимувати, бо хата не будувалася так швидко, як собі тепер думають. Адже родина не мала грошей. А тоді все так само дорого коштувало.
Через кілька років, вони вже жили в новій хаті і дуже тому тішилися.
Але далі родинні перипетії склалися так, що прабабуся і прадідусь не довго прожили в новій хаті, бо їхній старший син виявився борцем за волю України і родину мали відселити в Сибір.
Прадід не пережив цього, діти серед яких була моя бабуся, переховувалися по чужих хатах і лісах, а от прабабуся Юстина була вдома з наймолодшим тринадцятирічним сином Дмитром. На той момент і прийшли совіти та забрали матір і сина.
На жаль, їхали вони не самі, а з сотнями українських родин, якими було битком набито в товарняку.
На якійсь з зупинок виявили, що прабабусі Юстини не стало .
Син Дмитро на щастя вижив і пристав до однієї української родини, де став згодом за зятя, бо в родині була дівчинка. Хоч вони й були один одному як брат і сестра, але життя завжди бере своє.
Про рід мого двоюрідного дідуся я нічого не знаю, бо вони так і залишилися жити в Сибіру і ніколи не приїжджали до батьківщини батька.
Думаю, вони давно вважають себе справжніми pоcіянами і гордяться своєю батьківщиною.
А мені зовсім не хочеться про це знати, особливо сьогодні.
Тепер, коли я проходжу попри той горбочок, який колись був домом, думаю, що настільки людина хоче жити, хоче мати щось своє, пустити коріння і проходить стільки випробувань, що здається, це не можна винести. Але ні – живе попри все.
Любить когось, молиться Богу, щось планує в своєму житті, а потім все – скінчилося. Все, що по тобі лишається – це якась згадка, що ти отака безталанна спалила собі хату на Великдень.
Фото Ярослава Романюка.