Оксана підписувала останній документ у нотаріуса, коли зрозуміла, що квартира нарешті офіційно її. Тітка Марія пішла з життя два роки тому, залишивши племінниці однокімнатну квартиру в старій цегляній хрущовці на Троєщині.

Але вступ у спадщину затягнувся надовго — з’явилися якісь далекі родичі, які намагалися оскаржити заповіт, потім виникли проблеми з документами на саму квартиру.

Оксана бігала по інстанціях, збирала довідки, чекала рішень. Спочатку три місяці тривала перевірка справжності заповіту, потім пів року розбиралися з технічними невідповідностями. Потім з’явились двоюрідні племінники тітки Марії, які заявили, що теж мають право на спадщину.

Довелося доводити через суд, що заповіт законний, що тітка була при здоровому глузді, коли його складала. І ось тепер усе завершилося. Квартира її.

Вона йшла додому з папкою документів під пахвою й усміхалася. Вперше в житті в неї було власне житло. Не орендоване, не батьківське, а саме своє.

Можна було робити ремонт, міняти меблі, жити так, як хочеться. Оксана уявляла, як переклеїть старі шпалери в кімнаті, як замінить сантехніку у ванній, як розставить квіти на підвіконнях.

Оксана прожила в квартирі три роки, перш ніж познайомилася з Романом. Вона звикла до тиші, до сусідки тітки Віри, яка приносила пиріжки по неділях, до скрипучого паркету в коридорі й до того, що вранці сонце заглядає у вікно кухні.

У неї був свій ритм життя, свої звички. Вона любила ввечері сидіти на балконі з книгою, любила готувати на вихідних і запрошувати подруг. По суботах ходила на йогу, по неділях прибирала й дивилася серіали. Життя було передбачуваним, спокійним.

Роман з’явився несподівано. Вони познайомилися на роботі — він прийшов у їхню компанію програмістом. Високий, спокійний, з тихим голосом і гарним почуттям гумору.

Оксана не відразу звернула на нього увагу, але поступово вони почали спілкуватися дедалі більше. Спочатку на роботі, потім у кав’ярні після зміни, потім він проводжав її додому. Він був уважним, ненав’язливим, умів слухати. Оксана почувалася з ним комфортно.

Через пів року він зробив пропозицію. Просту, без зайвих слів, за чашкою кави на її кухні. Оксана погодилася. Вона відчувала, що з ним спокійно, що він не тисне, не вимагає. Що вони пасують одне одному.

Після весілля Роман переїхав до неї. Оксана відразу позначила межі. Вона не хотіла проблем у майбутньому, тому вирішила все проговорити одразу.

— Знаєш, ця квартира моя. Я не кажу це, щоб образити, просто щоб ти розумів: тут мої правила. Якщо тебе щось не влаштовує, ми обговоримо, але остаточне рішення за мною.

Роман кивнув.

— Я розумію. Все нормально. Мені й так добре.

Перші місяці минули добре. Вони притиралися одне до одного, ділили обов’язки, вчилися жити разом. Роман був охайним, не розкидав речі, допомагав з прибиранням. Він готував сніданки, вона — вечері.

Він мив посуд, вона прала. Усе було справедливо й логічно. Оксана була задоволена. Єдине, що її іноді турбувало — він часто телефонував мамі. Щодня, іноді по кілька разів.

Розмови були довгими, Роман розповідав матері про роботу, про побут, про те, що вони їли на вечерю. Але Оксана не надавали цьому значення. У всіх свої стосунки з батьками.

Людмила Іванівна з’явилася через три місяці після весілля. Вона подзвонила у двері в суботу вранці, коли Оксана ще спала. Роман відчинив, і мати пройшла всередину з пакетами продуктів.

— Я вирішила заскочити на хвилинку, принесла вам смаколиків. Ти ж, Ромчику, любиш мої пиріжки з капустою? Я сьогодні рано встала, спеціально для вас напекла!

Оксана вийшла зі спальні, ще заспана, і побачила свекруху на кухні. Людмила Іванівна вже розклала на столі пакети, дістала контейнери, почала розповідати, що й як готувала. Вона була в доброму настрої, усміхалася, метушилася.

— Доброго ранку, — сказала Оксана, натягуючи халат.

— О, Оксаночко, привіт! Ти ще спиш? А я вже з шостої на ногах, усе приготувала, потім на базар сходила. Треба ж сина годувати нормально! А то я знаю, як ви, молоді, живете — самі вареники та піца.

Оксана промовчала. Вона налила собі кави й сіла за стіл. Людмила Іванівна продовжувала діставати продукти, щось коментувати, заглядати в холодильник.

— А у вас тут майже порожньо! Ромчику, ти що, зовсім не їси вдома? Де овочі? Де м’ясо? Самі йогурти якісь!

— Мамо, ми вчора вечеряли в кафе, — відповів Роман.

— У кафе! Навіщо гроші витрачати? Вдома ж можна готувати! Я б вам з радістю готувала, приносила. Ось, до речі, котлети є, і суп курячий. Тільки розігріти.

Оксана допила каву й пішла в душ. Коли вона повернулася, Людмила Іванівна вже збиралася йти.

— Ну гаразд, діти, я побігла. Тільки ось… Ромчику, дай ключ від квартири. Щоб я могла заходити, якщо раптом знадобиться.

Оксана зупинилася.

— Навіщо вам ключ? — запитала вона рівно.

— Ну як навіщо? Раптом треба буде щось передати, або ви захворієте, або я захочу прибрати, поки вас немає. Я ж не чужа. Я ж мати. У мене має бути доступ до сина.

— Людмило Іванівно, ми не потребуємо додаткового ключа. Якщо ви хочете прийти, зателефонуйте заздалегідь, і ми відчинимо.

Свекруха здивовано подивилася на неї, потім перевела погляд на сина.

— Ромчику? Ти справді згоден з цим?

Роман знизав плечима.

— Оксано, ну годі тобі. Це ж мама. Що страшного, якщо в неї буде ключ?

— Страшне те, що я не хочу, щоб хтось заходив у мою квартиру без мого відома.

Людмила Іванівна стиснула губи, але промовчала. Вона

пішла, демонстративно зачинивши двері голосніше звичайного. Оксана бачила, як на обличчі Романа з’явився винний вираз.

Оксана думала, що на цьому все завершиться. Але через тиждень Людмила Іванівна знову прийшла. Цього разу ввечері, коли вони з Романом дивилися фільм.

— Я тут повз проходила, вирішила заглянути. Як ви? Не голодні?

Оксана сиділа на дивані й мовчки дивилася на свекруху. Роман встав, обійняв матір, запросив на кухню. Людмила Іванівна залишилася хвилин на сорок, розповідаючи про свої справи, про сусідів, про здоров’я.

Вона скаржилася на погоду, на суглоби, на те, що в магазинах усе дороге. Оксана не брала участі в розмові, просто чекала, коли це закінчиться.

Візити тривали. Людмила Іванівна приходила дедалі частіше — то в суботу вранці, то в середу ввечері, то в неділю вдень. Оксана почала помічати, що свекруха поводиться дедалі впевненіше. Відкриває шафи, заглядає в холодильник, коментує порядок чи його відсутність.

— Оксано, а у вас ванна якось занедбана. Може, я допоможу відмити? У мене є гарний засіб.

— Ромчику, ти що, зовсім не стежиш за домом? Тут пил на полицях! Треба б протерти.

— А навіщо ви купуєте такий дорогий сир? Можна ж узяти звичайний, дешевший. Навіщо переплачувати?

Оксана мовчала. Вона не хотіла сперечатися, але всередині накопичувалося роздратування. Кожен візит свекрухи був як маленький укол. Спочатку непомітний, але з часом уколів ставало дедалі більше.

Одного разу Оксана прийшла додому раніше звичайного. Нараду на роботі скасували, і вона вирішила піти раніше. Вона зайшла в під’їзд, піднялася на свій поверх і виявила, що двері відчинені. Не навстіж, але прочинені. Оксана зупинилася. Вона точно пам’ятала, що зачиняла двері вранці на обидва замки.

Вона зайшла й почула голос Людмили Іванівни на кухні. Свекруха щось готувала, наспівуючи якусь мелодію.

Оксана пройшла на кухню.

— Людмило Іванівно, як ви потрапили в квартиру?

Та обернулася й усміхнулася.

— А, Оксаночко! Я вирішила вам борщ зварити. Знаю, що Ромчик любить. У мене ключ є, Ромчик дав, щоб було зручно. Правда, зручно? Я можу прийти, коли захочу, порядок навести, приготувати. Вам же легше.

Оксана відчула, як усередині щось обірвалося. Вона поклала сумку на стілець і подивилася на свекруху.

— Роман дав вам ключ від моєї квартири?

— Ну так. Він же розуміє, що мені незручно щоразу дзвонити. Я ж не заважаю, правда? Навпаки, допомагаю. Ось, борщ зварила, котлети посмажила. Зараз ще салат зроблю.

Оксана розвернулася й вийшла з кухні. Вона дістала телефон і зателефонувала чоловікові. Руки трохи тремтіли.

— Романе, ти дав ключ від квартири своїй матері?

Він зам’явся.

— Ну… Так. Вона просила. Сказала, що хоче допомагати нам по господарству… Що поганого?

— Без моєї згоди?

— Оксано, ну це ж моя мама… Я не думав, що це проблема…

— Приїжджай додому. Зараз.

Вона скинула дзвінок і повернулася на кухню. Людмила Іванівна продовжувала готувати, удаючи, що нічого не сталося. Вона помішувала борщ, пробувала, додавала сіль.

— Людмило Іванівно, віддайте ключ.

— Який ключ?

— Той, що ви використали, щоб увійти в мою квартиру без дозволу.

Свекруха фиркнула.

— Оксано, ти чого така нервова? Я ж добре роблю! Допомагаю вам! Ви ж молоді, працюєте, втомлюєтеся. А я пенсіонерка, мені нічим зайнятися. Ось і допомагаю.

— Я не просила про допомогу. Віддайте ключ.

— Не віддам. Це Ромчик мені дав, а не ти. Він господар цього дому так само, як і ти.

Оксана зробила глибокий вдих.

— Ні. Не так само. Ця квартира моя. І тільки моя. І я вирішую, хто тут може перебувати.

Роман приїхав через пів години. Людмила Іванівна зустріла його в коридорі, вже зі сльозами.

— Ромчику, твоя дружина виганяє мене! Мене, твою матір! Я все для вас роблю, стараюся, а вона… Вона мене не цінує! Каже, що я тут зайва!

Роман подивився на Оксану. Та стояла біля вікна, схрестивши руки. Обличчя її було блідим, але спокійним.

— Оксано, що сталося?

— Романе, я дізналася, що ти дав ключ від квартири своїй матері. Без моєї згоди. Це забагато.

— Ну… Я думав, це не проблема… Вона ж хотіла допомагати…

— Це проблема. Велика проблема. Я не хочу, щоб хтось заходив у мою квартиру, коли мене немає вдома. Навіть твоя мати.

— Але вона ж хотіла допомогти! Подивися, вона борщ зварила!

— Я не просила про допомогу. Я не хотіла, щоб хтось копирсався в моїх шафах, готував на моїй кухні, поки мене немає.

Людмила Іванівна схлипнула.

— Ромчику, ти чуєш, що вона каже? Вона мене не поважає! Я все життя тебе виростилила, одна, без батька, а тепер якась дівчина вказує мені, що робити! Ти ж бачиш, як вона зі мною поводиться!

Оксана повернулася до свекрухи.

— Людмило Іванівно, віддайте ключ. Прямо зараз.

— Не віддам! Ти не маєш права мене виганяти! Це дім мого сина!

— Гаразд. Тоді я викличу майстра й поміняю замок. Але ключ ви все одно віддасте. Бо це моя квартира.

Свекруха зблідла. Вона дістала з сумки ключ і кинула його на підлогу.

— На! Забирай! І щоб я більше сюди ногою не ступила! Ромчику, ходімо звідси! Я не терпітиму таке ставлення!

Вона схопила пальто й вибігла з квартири. Роман стояв посеред коридору, розгублений. Він дивився то на двері, то на дружину.

— Оксано, ти чого? Навіщо ти так з нею?

— Я забираю контроль над своїм домом. Ось що.

Наступного дня Оксана викликала майстра. Вона не хотіла ризикувати — раптом Людмила Іванівна зробила копію ключа. Майстер прийшов увечері, поміняв замки на вхідних дверях. Оксана отримала два нові ключі й один віддала Роману.

— Це єдині ключі від цієї квартири. І я не хочу, щоб ти робив копії без моєї згоди. Зрозумів?

Він кивнув.

— Зрозумів.

Роману вона сказала спокійно, але твердо:

— Якщо твоя мати хоче прийти, вона має зателефонувати заздалегідь. І прийти вона може тільки тоді, коли я вдома. Це моя квартира, і я не збираюся терпіти чужі ключі.

Роман спробував заперечити:

— Але вона ж не зі зла…

Оксана перебила:

— Це не обговорюється. Або вона дотримується правил, або не приходить взагалі.

Кілька днів минуло спокійно. Людмила Іванівна не дзвонила, не з’являлася. Оксана думала, що все завершилося, але помилилася.

У суботу вранці, коли вони з Романом снідали, пролунав дзвінок у двері. Потім ще один. Потім стукіт. Оксана відчинила двері й побачила свекруху. Обличчя Людмили Іванівни було червоним, очі горіли.

— Людмило Іванівно?

— Впустіть мене! — вимагала та.

— Ви не попередили, що прийдете.

— Я не зобов’язана попереджати! Це дім мого сина! Я його мати! У мене є право бути тут!

— Це моя квартира. І без запрошення сюди ніхто не входить.

Людмила Іванівна спробувала вставити ключ у замок, але він не підійшов. Вона спробувала ще раз, покрутила ключ, але замок не відчинявся. Вона подивилася на Оксану з подивом.

— Ти поміняла замки?! Ти справді поміняла замки?!

— Так.

— Як ти смієш?! Ти не маєш права! Це дім мого сина!

— Я змінила замки у своїй квартирі. Це моє право.

Свекруха почала підвищувати голос. Оксана чула, як у під’їзді відчиняються двері — сусіди визирали, цікавлячись шумом.

— Ти не пускаєш мене в дім мого сина! Ти відбираєш у мене єдину дитину! Ти руйнуєш нашу сім’ю!

— Я не пускаю вас у свою квартиру. Це різні речі.

Людмила Іванівна стукала в двері долонями, її голос ставав дедалі гучнішим. Сусідка тітка Віра визирнула зі своєї квартири, за нею ще двоє сусідів.

— Оксано, що сталося?

— Усе гаразд, Віро Іванівно. Зараз розберемося.

Людмила Іванівна обернулася до сусідки.

— Ви бачите?! Ця жінка не пускає мене в МОЮ квартиру! Там живе мій син! Я маю право бути там! Я його мати!

Тітка Віра здивовано підняла брови.

— Вашу квартиру? Але квартира ж Оксанина… Ще від тітки Марії залишилася…

— Яка Оксанина?! Там мій син живе! Значить, це наша квартира! Сімейна! А вона мене не пускає!

Оксана зітхнула. Вона зайшла в квартиру й повернулася з папкою документів. Відкрила її й показала свідоцтво про власність. Тримала папір так, щоб усі бачили.

— Людмило Іванівно, це документи на квартиру. Бачите, чиє ім’я тут вказане? Моє. Тільки моє.

Свекруха схопила аркуші, пробігла очима. Обличчя її почало змінюватися — спочатку зблідло, потім почервоніло. Руки затремтіли.

— Але… Але ти ж вийшла заміж за мого сина! Значить, це й його квартира теж! Ви ж сім’я!

— Ні. Квартира була придбана до шлюбу. Вона належить тільки мені. За законом.

— Це неправильно! Це несправедливо! Ти його обманула! Одружився на тобі, а нічого не отримав!

Оксана забрала документи й зачинила папку.

— Це закон. І це моя власність. Я не пускаю вас, бо ви не можете поводитися з повагою. Ви взяли ключ без мого дозволу, заходили в мою квартиру, коли мене не було. Це порушення меж.

Людмила Іванівна стояла посеред під’їзду, важко дихаючи. Кілька сусідів уже зібралися на майданчику, спостерігаючи за сценою. Хтось знімав на телефон.

— Мене не пускають у МОЮ квартиру! — гукала вона, озираючись на них. — Бачите?! Ця дівчина захопила дім мого сина й тепер мене виганяє! Я його мати! Я маю право бути поруч із ним!

— Людмило Іванівно, припиніть гучно говорити, — рівно сказала Оксана. — Це не ваша квартира. І ніколи нею не була.

— Ромчику! — свекруха спробувала зазирнути в квартиру. — Ромчику, вийди! Скажи їй! Скажи, що я твоя мати! Що ти на моєму боці!

Роман з’явився в дверному отворі. Обличчя його було блідим, він уникав дивитися в очі матері.

— Мамо, ходімо звідси… Не треба галасувати…

— Ні! Я не піду! Це моя квартира! Мій дім! Я тут господиня!

Оксана дістала телефон.

— Людмило Іванівно, якщо ви не підете, я викличу дільничного. Щоб він зафіксував вашу поведінку й пояснив вам, що ви порушуєте закон.

— Який закон?! Я мати! Я маю право бути поруч із сином! Це святе!

— Ви маєте право навідувати сина за домовленістю. Але не маєте права вдиратися в чужу квартиру й влаштовувати галас. Це порушення громадського порядку.

Оксана набрала номер дільничного. Людмила Іванівна зупинилася, дивлячись на телефон. Потім різко розвернулася й спустилася сходами. Її кроки гучно лунали в під’їзді. Внизу зачинилися двері під’їзду.

Сусіди розійшлися по квартирах, тітка Віра співчутливо подивилася на Оксану.

— Важко тобі з нею, мабуть. Але ти правильно робиш. Не можна дозволяти сідати на шию.

— Та вже ж, — Оксана втомлено усміхнулася.

Вона зачинила двері й притулилася до них спиною. Роман стояв у коридорі, опустивши голову.

— Оксано, вона не зі зла… Просто вона звикла все контролювати…

— Романе, твоя мати щойно влаштувала галас у під’їзді, заявляючи, що це її квартира. Вона не розуміє меж. І якщо ти не поясниш їй, то я викличу дільничного й зроблю це офіційно.

— Ти справді викличеш поліцію? На мою матір?

— Так. Якщо треба. Я не збираюся терпіти таку поведінку в своєму домі.

Він мовчав. Оксана пройшла повз нього на кухню, налила води, випила. Руки трохи тремтіли — від адреналіну, від напруги. Але всередині було спокійно. Вона зробила те, що мала зробити.

Ввечері Роман подзвонив матері. Оксана чула уривки розмови — він намагався пояснити, що квартира не його, що він не може давати ключі без дозволу дружини. Людмила Іванівна говорила так голосно, що її слова було чути навіть через трубку. Вона звинувачувала сина в зраді, називала Оксану розлучницею, вимагала розлучення.

Коли розмова завершилася, Роман сів на диван і закрив обличчя руками.

— Вона каже, що я зрадив її. Що обрав чужу людину замість рідної матері.

— Ти не зрадив. Ти просто захистив межі нашої сім’ї.

— Але вона моя мати… Вона одна мене виростила, батько пішов, коли мені було п’ять років. Вона стільки для мене зробила…

— Я знаю. Але це не дає їй права поводитися так, ніби це її дім. Це не означає, що вона може ігнорувати мої межі.

Роман промовчав. Оксана сіла поруч і поклала руку йому на плече.

— Я не хочу сварити вас. Але я також не хочу жити в постійному напруженні, коли хтось може з’явитися тут у будь-який момент і поводитися як господар.

— Я розумію, — тихо відповів він. — Просто мені важко. Я між двох вогнів.

— Ти не між двох вогнів. Ти просто захищаєш свою сім’ю. Нас із тобою.

Наступного дня Оксана написала заяву дільничному — про всяк випадок. Вона описала ситуацію, додала копії документів на квартиру, записала показання сусідів, які були свідками галасу. Дільничний прийшов до неї додому, вислухав, записав.

— Зрозуміло. Якщо вона ще раз з’явиться й влаштує галас, дзвоніть одразу. Ми зафіксуємо порушення. Можна буде оформити заборону на наближення, якщо знадобиться.

— Дякую.

Оксана розуміла, що це виглядає жорстко. Але вона втомилася терпіти. Втомилася від того, що її межі постійно порушують. Втомилася від того, що її власний дім перестав бути безпечним місцем.

Людмила Іванівна не з’являлася два тижні. Потім подзвонила Роману й попросила зустрітися. Він погодився, зустрілися в кафе. Коли Роман повернувся, він виглядав задумливим.

— Мама вибачилася, — сказав він. — Сказала, що перегнула. Що не розуміла, наскільки серйозно ти до цього ставишся. Що просто хотіла бути ближче до мене, боялася мене втратити.

— І?

— Вона хоче приходити до нас у гості. Нормально, по-людськи. Обіцяє попереджати заздалегідь. Обіцяє не лізти в справи, не командувати.

Оксана кивнула.

— Якщо вона дотримуватиметься правил, я не проти.

— Дякую, — Роман обійняв її. — Я знаю, що тобі було важко. Дякую, що не здалася.

Але Оксана знала, що довіри поки немає. Людмила Іванівна могла казати що завгодно, але вчинки покажуть, чи змінилася вона насправді.

Минув місяць. Свекруха дзвонила кілька разів, питала, чи можна прийти. Оксана щоразу відповідала чесно — якщо була готова прийняти її, погоджувалася. Якщо ні — відмовляла, пояснюючи причину.

Людмила Іванівна приходила, але трималася стримано. Не лізла в шафи, не коментувала порядок, не намагалася командувати. Оксана бачила, що їй важко, що вона стримується. Але це був прогрес.

Одного вечора, коли вони пили чай удвох із Романом і свекрухою, Людмила Іванівна раптом сказала:

— Оксано, я б хотіла аби ти знала, що твоя поведінка просто неприпустима, як і поведінка мого сина. Ви молоді нічого у житті не розумієте. Маму треба поважати, вона мусить бути на першому місці, а не якась квартира. За тебе Ромка мені соромно, бо ти не відстояв матері, не пішов за мною. Так просто, як вона викинула мене, вона й тебе колись викине. То куди прийдеш?

Свекруха пішла, але у домі залишився важкий дух нерозуміння. О