Розмови не вийшло, адже у нас із сестрою чоловіка були кардинально різні погляди на ситуацію. Можливо, якби мене поруч не було, Олег би й домовився з сестрою, пошкодував її, та я не він і думати мушу про дітей своїх. “Здається, ми робимо помилку” – раптом заявив чоловік, коли його сестра вийшла за двері.
Ніколи я не була для Лідії Олегівни хорошою невісткою. Ще до знайомства вона відраджувала свого сина, навіть зустрічатись зі мною, хоч мене і в очі не бачила.
Для мами мого Олега я була не надто хорошою тільки тому, що мої батьки світу білого не бачили, а все своє життя побудували навколо пошуку того, як би сьогодні влаштувати свято і залити за комір.
Я старшою була у нашій багатодітній родині і мусила глядіти братиків і сестричок, та ще й батьків шукати селом і везти додому, бо ж вони рідко доходили, навіть до порогу.
Не скажу, що я була прямо супер господиня, але бабуся мене змалку усьому вчила і я все ж впоралась із роллю старшої в сім’ї. Мала я освіту, хай і спеціальну, але перукарська майстерність мене і досі годує. Та, для сина свекруха хотіла міську і вчену, а от я не припала їй до душі.
Сестра чоловікова маму підтримувала в усьому і за роки шлюбу я не одне відро сліз вилила через вчинки цих людей. Навіть, діти наші з Олегом для них ніколи не були ріднею і слухали при випадковій зустрічі такого, що мені волосся ворушилось на голові.
Та роки минули і ось, одного дня додому мій Олег прийшов дуже похмурим і зажуреним. Я його не чіпала, у нас завжди так – Олегу потрібен час і все сам розповість. Аж пізно ввечері він таки сказав:
— Мама в стаціонарі. Ліда з дітьми за кордоном, тож вся надія на мене. На нас, бо мама злягла.
Не скажу, що я прямо від щастя стрибала після тієї новини, але переступила через свої почуття. Лідії Олегівні я була вдячна за сина, за те, як вона його виховала, за свій шлюб щасливий, тож вона у нас була довгі п’ять років.
Ліда ж в Італії заміж вийшла і про нас забула зовсім. Ще спершу телефонувала, доки моя свекруха розмовляла, а коли тій стало гірш і саме нам поміч потрібна була, вона просто зникла. Лиш і бачила я фото на яких та сяяла красою і демонструвала своє нове і багате життя із чоловіком.
Попри все, що було в минулому, ми з Лідією Олегівною несподівано знайшли спільну мову. Чи то недуга так на неї вплинула, а можливо, вона все ж побачила, як обернулось життя, та перші три роки, доки вона ще була більш сильніша, ми із нею здружились і зблизились.
Саме у той період вона і переписала свою квартиру на наших дітей:
— Ліда за руками, в неї є все, а мої онуки від нас ніколи нічого хорошого не бачили, тож хай хоч цим виправлю помилку.
Сини у мене підлітки були, тож квартиру ми одразу здали в оренду і фактично, ті гроші нас рятували адже на аптеку для свекрухи йшло дуже багато.
Ліда з’явилась у нас на порозі за три місяці після того, як її маму відспівали. Зайшла вона в дім без запрошення і так само без нього роззулась і пішла в кухню. Виявилось, що вона приїхала в Україну на зовсім і до нас у неї розмова.
— Мені ключі від маминої квартири потрібні. – заявила так просто, ніби про те була домовленість у нас. – Жити ніде, зупинюсь там. Треба оговтатись після розлучення, зрозуміти в який бік рухатись далі.
Можливо, чоловік мій і погодився б на те, сестру б пошкодував, але я не мала ні співчуття ні жалю в душі. Ця жінка нам була чужою. Навіть про рідну маму вона забула, та й у квартирі жили люди уже не перший рік, сини мої – студенти. Фактично, ми тими грошима їхнє навчання оплачуємо. З якого такого дива я повинна вийняти і дати їй те, що наше?
Пішла Лідія від нас розгубленою і пригніченою. Лиш і сказала, що дуже велику мала на нас надію.
— Все ж, ми родина, – кинула наостанок.
Чоловік ходить тепер похмурий і задумливий. Я добре бачу, що йому Ліди шкода і він радий сестрі віддати все, аби допомогти.
Ну а я почуваюсь винною, хоч і не розумію, з якого б то дива? Лідія ж не мала дитина, у неї двоє дорослих дітей, які вже мають свої сім’ї і живуть за кордоном. Нам вона чужа людина.
Ну от скажіть мені, я ж правильно вчинила, так? Ви б на моєму місці так само б зробили?
Головна картинка ілюстративна.
