fbpx
Історії з життя
Розповіла чоловікові про неї, про те, як вона мені повернула гаманець, як вчинила її рідна дочка. Розповідала, а сама ревіла, так було її шкода. Скоро зима, а, як вона буде, раптом з нею щось трапиться? Чоловік у мене людина добра, за це я його люблю всією душею. Запропонував мені її забрати, кімната у нас є вільна, нехай побуде у нас зиму, придивимося до неї. Я не вірила своїм вухам: він дозволив мені її забрати, а я думати про це не могла

Ця історія сталася зовсім неojдавно, розповіла мені її жінка з якою ми разом сиділи в електричці. Шлях наш був довгим, по дорозі ми розговорилися. Моїй співрозмовниці потрібно було виговоритися, так як це рішення вплинуло на всt її нинішнє життя. З дозволу своєї співрозмовниці пишу для вас, так як вона і розповіла. Отже…

Який день у вікно бачу жінку, вона щось шукає в сміттєвому баку, одягнена зовсім не погано. Ну нехай собі риється, мені яке діло.

Живемо ми у столиці, в нашому районі є красивий парк, часто ми з дітьми ходимо в нього прогулятися. Ось і в цього дня після обіду ми вирушили в парк. Стояла суха сонячна осінь, настрій був таким же чудовим, як і погода в цей день.

Погулявши цілих дві години ми стали повертатися назад до дому. Біля баків я знову побачила ту саму бабусю, вона побачивши нас здалеку ніби зніяковіла. Опустивши очі вниз вона стояла і ховала за спиною пліснявий шматок хліба. Раптом ми зустрілися очима. Ці очі, які ж вони сумні, скільки в них туги, скільки розгубленості. Одягнена була вона не дуже бідно, тільки одяг був трохи забруднений і місцями потертій.

Увійшовши в квартиру я поступово забула про цю жінку, стала займатися домашніми справами. Діти просили котлети на вечерю, а чоловікові хотілося картоплю в духовці. Довелося знайти золоту середину і запекти картоплю з котлетами. Потім я стала займатися уроками з дочкою і сином. Незабаром приїхав чоловік з роботи, ми сіли вечеряти, обговорили минулий день.

Діти давно вже спали, чоловік теж дрімав, а мені все сон не йшов. Я згадала ту жінку з вулиці, вона не виглядала так, як виглядають безхатченки. Що ж вона робила на вулиці, чому шукала їжу в сміттєвому баку? Її очі, які вони красиві, хоч і сумні.

Цікаво, чи є у неї діти? А якщо є, чому вони їй дозволяють так жити?

Стільки питань, і жодної відповіді. Я росла в дитячому будинку, була з раннього дитинства сиротою. Для мене сім’я була понад усе, хоч мені вже за тридцять, а все так само не вистачає мами. Навіть зараз, коли багато подруг займається своїм особистим життям, забувши про батьків, кажуть, що їм ніколи. Знали б вони, як це, жити без роду. Я б, так хотіла б обійняти мамусю, але в мене її просто немає. А діти мої, напевно, дуже любили б бабусю. З цією думкою я заснула.

На наступний день провівши дітей в школу, чоловіка на роботу я зайнялася прибиранням. Немає у жінок вихідних, ну немає. Після прибирання квартири я пішла в найближчий до нашого дому гіпермаркет, потрібно було купити хліба і щось до чаю. Побродивши з візком по рядах я набрала все по списку, що планувала купити, ну природно прихопивши зайвого, як завжди.

На касі я довго не могла знайти гаманець, вже було подумала, що забула його вдома.

— Пробачте ласка, – Хтось торкнувся мого плеча.

— Це ви загубили? – Я повернулася, на мене дивилися добрі і неймовірно красиві блакитні очі. Це була та-сама жінка, яка, так зачепила мої почуття минулого вечора. Подумати тільки, вона могла б залишити гаманець собі, могла б втекти з ним. Їй нічого їсти, а вона віддала мені його.

— Спасибі вам величезне! Як мені вас дякувати? І як я так його загубила. Там же все моє життя.

— Нічого не потрібно. На здоров’я.

Сказавши мені ці слова вона пішла до хлібної полиці. Я розкривши рот, не знайшлася, що більше сказати. Розплатившись на касі я потягла свої покупки додому, проклинаючи себе за свою жадібність. Треба ж було стільки нахапати. Совість не давала мені спокою, кинувши на кухні сумки я побігла знову в гіпермаркет, дай Бог ця жінка не пішла нікуди.

У продуктових рядах я знайшла свою рятівницю, вона стояла біля круп. У візку з продуктами був тільки хліб і пакет манної крупи. Я схопивши візок почали закидати в нього хліб, макарони, цукор, печиво. Все по порядку. Розплатившись я чекала бабусю на вулиці. Коли вона вийшла, я обережно підійшла до неї.

— Вибачте, це вам. Дякую за гаманець, якби не ви, я б не знайшла б його потім. Стільки непотрібних негараздів було б. Візьміть будь ласка, я вас благаю в знак подяки. Хочете, я на коліна встану?

— Що ви, не потрібно на коліна. Я візьму. Спасибі донечка.

Очі її застелали сльози. Мої теж, адже мене ніколи не називали донечкою.

— А ходімо до мене? Я вам пальто подарую, а то висить без діла. Чаю поп’ємо, познайомимося! Будь ласка!

Вона хотіла заперечити, але сперечатися зі мною марно.

Ніна Володимирівна, так звали мою нову знайому. Я дістала з шафи нові теплі лосини з начосом, светр з горлом на флісі. Налила їй ванну, дала рушник.

— Ви йдіть релаксуйте. Я зараз приготую поїсти. Вона спочатку хотіла іти до вхідних дверей, але я перегородила їй дорогу.

— Я вдома одна. Нічого, якщо я вас пригощу і ви приймете душ.

Поки Ніна Володимирівна милася, я заварила чай і підігріла борщ. Посвіжіла, з рожевими щоками вона незабаром вийшла до мене. Ми сіли за стіл, мовчки поїли.

— Який у вас смачний борщ, – сказала мені вона.

— Велике спасибі. Пийте чай, ось і млинці з м’ясом.

Після трапези ми почали розмовляти. Ніна Володимирівна розповіла мені, що дочка її виписала з квартири і вигнала геть, як тільки вона її переписала на неї. Квартиру, чесно зароблену нею на заводі, працюючи тридцять років. Вона не могла навіть припустити, що її рідна, єдина дочка, так вчинить. Ось уже два місяці вона поневіряється по вулиці, в її квартирі змінений замок, дочка її і знати не хоче.

Буває ж таке, ось і рости дитину, вкладай всю свою душу і любов. Через годину вона пішла, залишивши мене з тугою на душі. Куди котиться цей світ, раз діти таке творять? Я зовсім забула запитати, де вона ночує зараз, де живе. Від цього було ще сумніше, раптом я більше її не побачу?

Кілька днів її не було видно, я навіть почала переживати. Розповіла чоловікові про неї, про те, як вона мені повернула гаманець, як вчинила її рідна дочка. Розповідала, а сама ревіла, так було її шкода. Скоро зима, а, як вона буде, раптом з нею щось трапиться? Чоловік у мене людина добра, за це я його люблю всією душею. Запропонував мені її забрати, кімната у нас є вільна, нехай побуде у нас зиму, придивимося до неї. Я не вірила своїм вухам: він дозволив мені її забрати, а я думати про це не могла !!!

Першого грудня, вранці йшов сніг, я пила каву і дивилася у вікно. Мої домашні потопали в школу і на роботу. Опустивши погляд на подвір’я, я побачила знайому постать. Це була вона, Господи, спасибі !!! Я забувши одягнутися рвонула прямо в капцях на подвір’я.

— Ніна Володимирівна! Мила !!! Як я рада вас бачити!

Вона аж підскочила від несподіванки, але я їй пояснювати нічого не стала – повела до себе у дім.

Відтоді минуло два роки, Ніна Володимирівна живе у нас, в’яже теплі шкарпетки нам, шарфики. Мої діти називають її бабусею. А вона їх ласкаво “внучатка мої”. І ми нікому її не віддамо, ніколи!

— Неля, донечко. Іди швидше! – Гукає їй завжди Ніна Володимирівна.

— Іду мамусю !!!

Бережіть себе і своїх близьких .

З моєї попутницею ми розпрощалися, більш теплою поїздки не було в моєму житті. У людей з такими добрими душами обов’язково все вийде. Доброта врятує світ.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page