fbpx

Розуміла, що мимоволі підслуховує, але в однокімнатній квартирі, де диван стоїть біля суміжної стіни, а в нічній тиші чутність взагалі чудова, нікуди не сховаєшся. Після таких ночей Юля вставала розбита, невиспана. На вихідний вирішила дізнатися, що відбувається у сусідів.

– Юль, ти мені подобаєшся. Виходь за мене заміж. – Вовка виглядав збентеженим, але рішучим.

– Для заміжжя мало подобатися, потрібна любов. – Юля вперлася в його плече долонькою і натиснула відсторонюючись. – Я поки не хочу заміж. Спочатку треба вступити до інституту, отримати професію, а вже потім, якщо не передумаєш… – Юля побачила, що обличчя Володі витягнулося, а погляд згас, і дзвінко розсміялася, відкинувши голову назад.

А він дивився на ямочку між ключицями, і ще сильніше йому хотілося обійняти її.

– Все мені пора. – Юля зловила його погляд, відразу посерйознішала, розвернулася і пішла додому.

Знала, що він дивиться їй услід, і їй хотілося сховатися скоріше від його погляду.

***

Через дванадцять років терапевт Юлія Олександрівна виходила з вагона поїзда з семирічним сином на маленькому вокзалі свого рідного міста. Молодий чоловік допоміг винести на перон кілька об’ємних сумок.

– Доню! – До неї бігла мама, широко розставивши руки для обіймів. – Дімочко! – Вона, плачучи від радості, обняла доньку, потім нахилилася і поцілувала онука. – Який великий став! Ну, слава Богу, повернулися.

До них підійшов батько, скупо посміхнувся, скуйовдив Дімчине волосся, взяв найважчі сумки і пішов до машини.

Мама всю дорогу розповідала про зміни, що відбулися за останній період в місті, новинах про рідних і знайомих, не забуваючи попутно розпитувати доньку. Юля дивилася у вікно, іноді киваючи головою або підтакуючи, думаючи про своє.

Після Києва рідне місто здався зіщуленим, постарілим і тихим. Як складеться її життя тут. Знайомі будуть задавати питання, рідні шкодувати, що вона без чоловіка… Приїхати-то приїхала, але досі не була впевнена, чи правильно вчинила, що повернулася.

Квартира здалася крихітною, в кухні не розвернутися, кімнати суміжні. Низька стеля тиснула, тіснота гнітила. «Від чого поїхала, до того і повернулася. Я не зможу тут жити. Треба щось придумати», – думала вона, розбираючи речі.

Через кілька днів батько зайшов в їх з сином кімнату і сам почав розмову.

– Бачу, доню, незручно тобі з нами, літніми людьми.

– Та які ж ви літні? Але ти маєш рацію. Звикла я сама собі бути господинею. Мама метушиться, старається, втомлюється і мені від цього ще важче. Через два тижні Діма піде в школу, а я з понеділка виходжу на роботу в лікарню. Їй буде спокійніше і легше.

– Ти на матір не сердься. Вона як краще хоче. Тебе від турбот намагається позбавити. Рада, що ви приїхали. Я ось що прийшов сказати. У мене на роботі у одного співробітника донька заміж вийшла, в Київ поїхала. Квартиру не хоче поки продавати, всіляке буває. Вирішив здавати. Зайві гроші не завадять. Так я домовився з ним. Зовсім недорого.

– Таточку! Який же ти класний, таточку! – Юля кинулася йому на шию і обняла міцно.

– Ну ну. Я ж бачу, що всім важко. Ти доросла, самостійна, доктор. А ми не молодіємо, характер з віком псується. Я взагалі вередувати люблю. Так нам усім краще буде. А за Дімою ми приглянемо. Після школи заберемо, нагодуємо, уроки зробимо.

– Дякую тату. Я не змогла б сказати. Тільки оплачувати буду сама. – Юля знову обняла батька і розплакалася.

Сказано зроблено. Батько на машині перевіз речі. У маленькій однокімнатній квартирі виявилося затишно, є все необхідне для життя. І Юля почала обживатися.

Першу ніч вона спала погано. Спочатку ніяк не могла заснути від почуття провини перед батьками. Потім почула голоси за стінкою. Слів не розібрати, але було зрозуміло, що люди сперечаються.

У сусідів грюкнули вхідні двері, голоси стихли, і Юля почала провалюватися в рятівний сон. Але тут почула за стіною приглушений плач. Вона лягла на бік, прикрила вухо ковдрою і, нарешті, заснула.

Кілька ночей було тихо. Вона не зустрічала сусідів. Бачила двох молодих жінок на сходах, але хто з них живе в сусідній квартирі, не знала.

А потім все повторилося знову. Чоловік говорив досить голосно. Мабуть наближався логічний кінець стосунків. Він казав, що не кохає, що все набридло, що піде… Жінка плакала, вмовляла не покидати її…

Розуміла, що мимоволі підслуховує, але в однокімнатній квартирі, де диван стоїть біля суміжної стіни, а в нічній тиші чутність взагалі чудова, нікуди не сховаєшся. Після таких ночей Юля вставала розбита, невиспана.

На вихідний вирішила дізнатися, що відбувається у сусідів. Діма був у батьків, а вона спекла пиріг і пішла знайомитися. Двері відчинила молода жінка. Не красуня, трохи старша або її ровесниця, не усміхнена, з настороженим поглядом.

– Добридень. Я ваша нова сусідка. Вирішила познайомитися. – Юля опустила очі на пиріг в руках. – На чай запросите?

Жінка вимушено посміхнулася і відійшла в бік, пропускаючи гостю.

Поки грівся чай, вони знайомилися, розмовляли ні про що.

– А де ж ваш чоловік? Працює у вихідний? – запитала Юля, коли сусідка обмовилася в розмові про чоловіка.

– Ні. На риболовлю поїхав, – кажучи це, Лариса, так звали сусідку, відвела очі.

– Вибачте. Не моя справа. Але я часто чую, ви плачете ночами. Стіни дуже тонкі. У вас все в порядку? Може допомогти чимось? – ніяковіючи, запитала Юля.

– Саме так, не ваша справа, – різко відповіла Лариса. Потім попри незручність сказала. – Знаю, що чутно. Скільки разів чоловікові говорила, щоб не затівав подібних розмов. Але як ніч, так… Річ у тім, у мене… у нас діти ніяк не вдаються. А він дуже хоче. У чоловіка другий шлюб. Після школи відразу одружився на зло чи від відчаю. Начебто у нього якась нещасна любов була. Розійшлись через рік. – Вона помовчала. – А пиріг у вас дуже смачний. – Лариса змінила тему розмови, але Юля його не підтримала, чекала продовження.

– Я закохалась. Ви не думайте, він дуже хороший. Якби діти вийшли – щаслива сім’я була б, – зітхнувши, сумно сказала Лариса.

– Але ж зараз багато способів, як вирішити проблему дітей… – почала з ентузіазмом Юля.

– Мені здається, що він ніяк не може забути ту свою любов. Сам нещасливий і мене такою робить, – перебила її Лариса. – Діти – це лише привід.

Вони проговорили довго. Перейшли на «ти», Юля запросила з візитом у відповідь до себе. Якщо Ларисі неприємно йти в гості до самотньої сусідки з чоловіком, то нехай приходить одна, коли він поїде на рибалку.

І розлучаючись, Лариса вже посміхалася щиро і доброзичливо. Але вночі за стінкою знову чулася вже звична розмова.

На наступний день після роботи Юля забрала від батьків Діму. Втомлена, з важкими сумками, вона піднімалася сходами, дивлячись собі під ноги, мріючи зняти скоріше туфлі і посидіти, ні про що не думаючи.

– Мамо?! – Діма смикнув за ручку сумки, намагаючись звернути увагу на щось.

Вона підняла очі і побачила на майданчику перед їх дверима симпатичного молодого чоловіка. Він здивовано дивився на неї, а потім широко посміхнувся. Його посмішку вона і впізнала.

– Вовка?! – Юля зупинилася на сходинці. – Як ти знайшов мене? А я не впізнала тебе відразу. Ти такий став… Красень.

– Я живу тут. Ось моя квартира. – Він показав рукою на сусідні двері.

Юля відразу все зрозуміла. Вона опустила очі, намагаючись заховати збентеження. “Ось воно що. Лариса розповіла, що я приходила знайомитися, що питала про суперечки, він вирішив зі мною розібратися, щоб не лізла в їхнє життя. Не чекав, що це я».

– Вибач. Я рада тебе бачити, але дуже втомилася. Потім якось поговоримо, добре? – Вона обійшла його, відчинила двері і, закриваючи, помітила повний туги погляд.

Вона готувала вечерю, а з голови не виходив Володимир. «Чим обернеться таке сусідство? Рано чи пізно Лариса дізнається, що її здогадки підтвердяться, а минуле нещасливе кохання живе через стінку. Та ще з дитиною. Що робити?”

Володимир, немов випадково, почав виходити з квартири, коли вона відкривала двері, чатував у дворі. Юля сама пережила ситуацію, коли чоловік стрибнув у гречку з подругою. Дуже складно пережила. Тому і поїхала з Києва. Стати причиною аналогічних емоцій для Лариси не бажала.

Робочий день закінчився. Вона вийшла з поліклініки і повільно пішла до батьків за Дімою. Під ногами шаруділо опале листя. Вона мружилася від променів сонця, що заходить і не одразу впізнала Володимира, який ішов їй назустріч.

– Ти уникаєш мене. У мене немає іншої можливості поговорити з тобою. Моя пропозиція в силі, пам’ятаєш? Я кохаю тебе і кохав всі ці роки. Я хочу бути з тобою. Буду любити твого сина. Я так хочу дітей.

– Тобі потрібен свій син. Володю, я не кохаю тебе, а Лариса кохає. Адже діти не проблема зараз. Якщо ти не припиниш ходити слідо, мені доведеться виїхати. – Юля зупинилася і подивилася в очі Володимиру. – Я не готова до нових стосунків, тим більше з тобою. Усе.

Вона йшла і відчувала, що він, як тоді, багато років тому, дивиться їй услід. І хотілося провалитися крізь землю, сховатися від його погляду.

Через кілька днів Лариса прийшла до Юлі засмучена дуже. Вона виглядала розгубленою, плутано говорила, що чоловік зібрав речі і поїхав, що любить, що жити не може без нього… А Юля видихнула з полегшенням.

«У цій ситуації, Вовка прийняв чи не єдине правильне рішення. Я обманула. Мені він подобався завжди. Просто зі своєю пропозицією з’являвся невчасно.

Не можна починати нові стосунки, не розібравшись з теперішніми. Ось нехай і розбереться спочатку. А заодно в собі і своїй любові. А далі – подивимося», – думала Юля, намагаючись заснути під звичні звуки схлипування за стіною.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page