Все моє життя з Олексієм нагадувало перегляд дорогого фільму з поганим дубляжем: картинка була ідеальною, але сенс слів постійно не збігався з рухами губ.
Ми прожили разом майже вісім років, і протягом усього цього часу він майстерно грав роль «людини, яка ось-ось підкорить світ».
Льоша належав до того типу чоловіків, які скоріше поїдуть на зустріч у випрасуваному до ідеальних стрілок костюмі на останньому трамваї, ніж з’являться в робочому одязі на власному авто.
Його пристрасть до зовнішніх атрибутів успіху була майже хворобливою, і я, засліплена першими роками почуттів, сприймала це за амбітність.
— Розумієш, Оленко, у бізнесі головне — це враження, — повчав він мене, розглядаючи в дзеркалі свій новий годинник, на який ми відкладали гроші три місяці, хоча планували ремонт на кухні. — Якщо ти виглядаєш на мільйон, люди вірять, що у тебе в кишені два. Це інвестиція в майбутнє.
Ця його «інвестиція» тривала роками. Олексій завжди жив на широку ногу, хоча його реальні доходи ледь покривали оренду офісу, який він винаймав більше для солідності, ніж для роботи.
Його посада старшого зміни на складі була для нього чимось на кшталт «тимчасового непорозуміння», про яке він ніколи не згадував у присутності знайомих. Для всіх він був незалежним консультантом, фахівцем із логістики, майбутнім магнатом.
Я пам’ятаю, як одного вечора він прийшов додому з пляшкою дорогого ігристого. Його очі сяяли.
— Оленко, відкорковуй! Я домовився про зустріч із дуже серйозними інвесторами. Вони шукають людину з моїм баченням.
— Льошо, це чудово, — відповіла я, намагаючись не думати про те, що нам завтра платити за комунальні послуги, а в гаманці порожньо. — Але чи не варто спочатку дочекатися підписання контракту?
— Ти завжди така приземлена! — він розчаровано зітхнув, і цей звук став лейтмотивом нашого сімейного життя. — Тобі бракує польоту. Ти не віриш у мій геній.
Віра — це була єдина валюта, якою він розраховувався зі мною роками. Я працювала на двох роботах, вела домашнє господарство і щовечора вислуховувала лекції про те, як скоро ми переїдемо у власний котедж
Насправді ж ми жили в квартирі, що дісталася мені від бабусі, де кожна тріщина на стелі нагадувала мені про реальність, яку Олексій старанно ігнорував.
Його авто, великий чорний позашляховик, було куплене в кредит на ім’я його матері-пенсіонерки, бо жоден банк не погоджувався видати позику людині з такою сумнівною кредитною історією.
Щомісяця він брав у мене гроші «на пальне», обіцяючи повернути «з першого ж великого прибутку».
Розчарування приходило не відразу. Воно накопичувалося крапля за краплею, як вода в чашці під несправним краном.
Спочатку я перестала вірити його історіям про «важливі дзвінки» о десятій вечора. Потім помітила, що його телефон завжди лежить екраном донизу.
Але остаточною крапкою стала та сама весна, коли він почав затримуватися на роботі, пояснюючи це «новим амбітним проектом».
— Оленко, проект вимагає повної віддачі, — казав він, уникаючи мого погляду. — Там молода команда, енергія просто зашкалює. Я відчуваю, що це мій шанс.
Я вірила. Знову. До того дня, поки не вирішила влаштувати йому сюрприз і заїхати до нього на роботу з домашнім обідом.
На складі його не було. Старший комірник, дядько Степан, лише здивовано подивився на мене крізь окуляри:
— Так Олексій ще дві години тому пішов. Сказав, що у нього «зустріч на вищому рівні» в кафе за рогом.
Я знайшла його там. Він сидів біля вікна, але не з інвесторами. Поруч із ним була вона — Ангеліна.
Вона сміялася, накручуючи пасмо волосся на палець, а Олексій з таким же натхненним обличчям, з яким він колись обіцяв мені Мальдіви, розповідав їй про свої успіхи в криптосвіті.
Він виглядав як герой світської хроніки, хоча на манжетах його сорочки я бачила сліди пилу з того самого складу.
Я не стала влаштовувати сцену. Просто стояла за склом, спостерігаючи, як руйнується мій світ.
У той момент я зрозуміла все: і його раптові витрати, і нові парфуми, і постійне невдоволення моєю «приземленістю».
Я була для нього занадто добре знайомою з його справжнім «я», а йому потрібен був новий глядач, який ще не бачив цього дешевого виступу.
Коли він повернувся додому, я сиділа на кухні з вимкненим світлом.
— Оленко? Чого ти в темряві? — він клацнув вимикачем, засліпивши мене.
— Скажи мені, Льошо, як просувається твій «стартап»? — мій голос був напрочуд спокійним. — Ангеліна вже оцінила твої фінансові стратегії?
Він здригнувся. Лише на мить його маска впевненості тріснула, оголивши маленьку, налякану людину.
Але він швидко опанував себе. Це була його суперсила — брехати так переконливо, що він сам починав у це вірити.
Ти стежила за мною? — у його голосі з’явилася образа. — Це так низько! Це неповага до мого особистого простору!
— Твій особистий простір закінчується там, де починається мій терпець, — відповіла я, підводячись. — Я хочу, щоб ти пішов. Сьогодні.
Він почав щось казати про те, що я руйную його життя саме в той момент, коли він майже досяг мети.
Він казав, що я ніколи його не підтримувала, що я — тягар, який тягне його на дно. Це було так абсурдно, що мені хотілося сміятися. Людина, яка роками жила моїм коштом у моїй квартирі, звинувачувала мене в тому, що я заважаю йому летіти до зірок.
Через два дні він забрав свою єдину валізу — ту саму, з якою колись прийшов. Але він не пішов у невідомість.
Він пішов до своєї нової ілюзії, до дівчини, яка ще вірила, що його кредитне авто — символ статусу, а не камінь на шиї.
Я залишилася в порожній квартирі, де нарешті стало тихо. Я змінила замки, але в повітрі ще довго тримався запах його дешевих амбіцій.
Я думала, що це кінець. Але коли через пів року я отримала запрошення на їхнє весілля, я зрозуміла: це лише початок мого справжнього звільнення.
Він хотів, щоб я побачила його тріумф, щоб я відчула себе переможеною. Він не розумів однієї простої речі: правда — це теж інвестиція.
І вона завжди дає найбільші відсотки в самий невідповідний для брехуна момент.
Так почалася моя підготовка. Я не плакала. Я збирала факти. Я записувала його рідкісні нічні дзвінки, коли він у хвилини слабкості або після зайвого келиха намагався вилити мені душу, скаржачись на своє нове «щастя».
Він не міг не дзвонити мені — я була його єдиним зв’язком із реальною землею, яку він так зневажав. І саме ці записи стали моїм весільним подарунком.
Коли я входила в залу ресторану «Золота Фортуна», я знала, що цей вечір стане фінальним актом його грандіозної вистави.
йОлексій думав, що я — лише тінь з його минулого. Він забув, що тіні зникають лише тоді, коли вмикають справжнє світло.
— Ти що, серйозно вирішив, що я буду мовчати, Олексію? — мій шепіт розрізав повітря, немов добре нагострене лезо. — Ти ж сам наполягав, щоб я прийшла на це «свято щирості».
Він нервово смикнув метелика, який і так перетискав йому горло останню пів годину, і нахилився до мого вуха. Його рука помітно тремтіла, коли він спирався на спинку мого стільця, ніби шукав опору на палубі судна, що стрімко йде на дно.
— Олено, благаю, тільки без сцен, добре? — просичав він, крадькома озираючись на присутніх. — Ми ж цивілізовані люди, зрештою.
Я акуратно розправила серветку, перетворюючи її з пом’ятого лебедя на ідеально рівний квадрат.
Ми сиділи за сьомим столом, стратегічно розташованим між масивною колоною та виходом на кухню, звідки періодично долинав гуркіт тарілок.
Чудове місце для колишньої дружини, яка володіє занадто великим обсягом інформації.
— Льошо, ти особисто надіслав мені запрошення на цей «день оновлення та надії», — я посміхнулася, не розмикаючи губ, і подивилася йому прямо в зіниці. — Я просто завітала оновитися твоїм коштом і скуштувати цей салат із морепродуктами.
Мій колишній чоловік сіпнув вузьким плечем, обтягнутим піджаком, тканину для якого я обирала кілька років тому для зовсім іншої події.
Тоді він планував отримувати в ньому нагороду «Логіст року», а сьогодні стояв тут, поєднавши долю з двадцятирічною стажеркою.
Вечір у ресторані «Золота Фортуна», загубленому в лабіринтах одного зі спальних районів столиці, обіцяв бути незабутнім
Ліпнина з дешевого пінопласту та позолота, що, здавалося, готова була обсипатися від будь-якого гучного звуку, ідеально підкреслювали штучність моменту.
Публіка була відповідною: старі знайомі Олексія, половина з яких свого часу позичала в мене кошти до наступних надходжень, старанно відводили погляди в тарілки, вивчаючи склад нарізки.
Тільки тітка Марія, головна родичка та берегиня сімейних традицій, привітно махала мені рукою, немов регулювальник на жвавому перехресті.
Вона завжди ставилася до мене з прихильністю, особливо цінуючи мої кулінарні таланти, але сьогодні лояльність Марії Петрівни була заздалегідь забезпечена обіцянками швидкої появи правнуків.
— Гірко! — пронизливо вигукнув ведучий і зал слухняно наповнився гомоном.
Олексій та Ангеліна підкорились. Наречена була справді симпатичною: довгі вії, губи за останньою модою і погляд оленяти, яке ще не здогадується про існування швидкісних трас.
Вона щиро вірила, що Олексій — успішний підприємець і підкорювач фінансових вершин. Бідна дівчинка була переконана, що його двокімнатна квартира в центрі — це його особиста власність, а не спадок моєї бабусі, звідки я випровадила його з однією валізою.
Вона не сумнівалася, що його представницьке авто не обтяжене кредитом, який він намагається закривати з пенсійних виплат своєї матері.
— А зараз слово надається людині, яка проявила справжню шляхетність та мудрість! — вигукнув ведучий, звіряючись із зім’ятим папірцем. — Колишній дружині, яка зуміла зберегти дружні стосунки! Олено, просимо до слова!
Зал миттєво затих. Стукіт виделок припинився, навіть офіціант із тацею завмер у непевній позі.
Олексій зблід до неприродного відтінку, вочевидь, не узгодивши цей момент із тамадою, який вирішив додати заходу гостроти.
Я повільно підвелася. Стілець піді мною зрадницьки скрипнув, ніби застерігаючи від необачних кроків.
Але я вже тримала мікрофон, відчуваючи на собі десятки зацікавлених поглядів. Ангеліна дивилася на мене з сумішшю тривоги та жалю.
У її очах читалося зневажливе: «Бідна жінка, прийшла подивитися на чуже щастя».
— Доброго вечора всім присутнім, — мій голос звучав рівно, без жодної ознаки хвилювання. — Дякую за виявлену довіру.
Олексій робив мені розпачливі знаки очима, благаючи сісти на місце, але я зосередилася виключно на нареченій.
— Знаєте, коли колишній обранець іде до значно молодшої супутниці й запрошує на весілля, я спочатку була вкрай здивована. Запитувала себе: навіщо йому це? Щоб я побачила його тріумф, чи щоб переконатися, що я проводжу вечори в розпачі?
У залі хтось нервово хмикнув, тітка Марія з гуркотом впустила прибори на підлогу.
— Але згодом до мене прийшло розуміння, — продовжила я, роблячи впевнений крок до столу молодих. — Олексій просто надзвичайно чесна людина, яка не може розпочати новий етап, не розставивши всі крапки над «і». Правильно я кажу, Льошо?
Олексій схопився, випадково зачепивши келих із червоним напоєм. Рідина миттєво розійшлася по скатертині яскравою плямою.
— Олено, давай не будемо влаштовувати вистав! — вигукнув він, втрачаючи контроль над голосом. — Це не місце для твоїх промов!
— Сядь, люблий, — лагідно промовила Ангеліна, тримаючи його за рукав. — Нехай говорить, ми ж вищі за це, ми щасливі.
Вона дивилася на мене з викликом. Юність завжди самовпевнена, доки не зіткнеться з суворою реальністю.
— Дякую, Ангеліно, ти абсолютно права. Ви зараз перебуваєте на вершині почуттів. — Я опустила руку в сумочку, і Олексій напружився, ніби очікував побачити там щось небезпечне.
Але я дістала лише свій смартфон.
— Я довго розмірковувала над подарунком: посуд — це банально, гроші — занадто просто. У Олексія їх тепер більш ніж достатньо, він же у нас успішний інвестор у цифрові активи, чи не так?
Наречена гордо кивнула, підтверджуючи високий статус свого обранця. Залом прокотився шепіт, адже друзі Олексія чудово знали, що він працює лише старшим зміни на складі будівельних матеріалів.
— Тому я вирішила подарувати вам дещо безцінне — істину, — я посміхнулася своєю найяскравішою посмішкою.
Я натиснула кнопку відтворення і піднесла пристрій до мікрофона. Якість запису була бездоганною. У залі запанувала абсолютна тиша, не було чути жодного звуку, окрім голосу нареченого.
«…Алло, Олено? Ти не спиш? Тільки не клади слухавку, чуєш! Я більше не витримую, це просто якесь випробування!»
Голос на записі був тягучим і жалісливим. Це було зафіксовано лише три дні тому, о другій годині ночі, коли він телефонував з незнайомого номера.
«…У неї в голові суцільні рожеві мрії, Олено! Вона змусила мене піти на курси бальних танців! Ти можеш мене там уявити? Я ледь не впав на першому ж занятті!»
Ангеліна за столом заціпеніла, її ідеально виведені брови повільно піднялися вгору.
«…А це її захоплення здоровим харчуванням… Я мрію про нормальну їжу! Про соковите м’ясо з вогню, а не про пророщене зерно! Я потайки купую перепічку в машині, поки вона не бачить, і ховаю пакунки під сидіння! Олено, вона називає мене “Пупсиком”! Мені сорок п’ять років, який я Пупсик?!»
У залі хтось не витримав і голосно засміявся, здається, це був свідок.
«…Олексію, навіщо ти мені це розповідаєш?» — зазвучав на записі мій втомлений голос.
«Бо я припустився помилки! Піддався на чари молодості! Думав, це дасть поштовх… А вона вимагає екзотичних подорожей. Де мені взяти такі кошти, Олено? У мене борг за карткою перевищує всі межі! Я розраховував, що її батько допоможе з фінансами для бізнесу, а він заявив — спочатку офіційний шлюб. От одружимося, я отримаю від нього підтримку, закрию твої питання з авто, і, можливо, ми розійдемося за рік…»
«…Йди відпочинь, стратегу», — почулися гудки, і запис припинився.
Я вимкнула телефон. У ресторані виникла атмосфера, яка зазвичай передує серйозному стихійному лиху.
Олексій стояв червоний, як стиглий овоч, безпорадно відкриваючи рот. Ангеліна повільно підвелася, і тепер вона вже зовсім не нагадувала беззахисну.
У її погляді з’явився вогонь, здатний перетворити цю залу на попіл.
— Пупсик? — тихо, але надзвичайно чітко запитала вона. — Отримаєш підтримку? Розставиш крапки за рік?
— Ангеліно, це маніпуляція! — мовив Олексій, зриваючись на високі ноти. — Це сучасні технології обробки звуку! Це підробка! Вона все це підлаштувала, щоб нас посварити!
— Технології? — перепитала наречена, беручи зі столу тарілку з великим шматком святкового десерту.
Перший шматок, який вони так урочисто відрізали хвилину тому, полетів точно в ціль. З розмахом і кінематографічною влучністю вона спрямувала цей виріб кондитерського мистецтва прямо «інвестору».
Крем та цукрові прикраси повільно почали стікати по його дорогому піджаку.
— Насолоджуйся своєю перепічкою наодинці! — вигукнула наречена, зриваючи фату і кидаючи її на підлогу. — Тату! Ми їдемо звідси! Цей чоловік — повний банкрут!
Статний чоловік за першим столом, чиє обличчя стало багряним від обурення, вже підводився, розстебаючи ґудзики піджака.
Він виглядав як людина, яка збирається вжити дуже серйозних заходів — як фінансових, так і юридичних.
Наречена залишила залу в сльозах, гучно цокаючи підборами по паркету, а за нею поспіхом рушила вся її свита.
Батько Ангеліни підійшов до Олексія, який намагався прибрати крем із вій, і промовив вагомо:
— Завтра вранці чекаю в офісі. Приготуй документи на звільнення.
Я спокійно поклала мікрофон на стіл. Цей вчинок не був продиктований жаданням помсти, скоріше це було питання гігієни стосунків.
Не можна дозволяти маніпуляторам безкарно псувати життя іншим людям.
— Ну що ж, — мовила я в тишу залу. — А ви казали, що програма буде передбачуваною.
Я взяла свою сумочку і попрямувала до виходу, відчуваючи спиною погляди гостей. Олексій проводив мене очима, хоча одне було надійно закрите кремовою трояндою.
— Ти… — прохрипів він мені вслід. — Ти просто неможлива, Олено.
— Я просто дивлюся на речі реально, — кинула я через плече, не уповільнюючи крок. — До речі, доступ до спільного рахунку я обмежила ще вчора, тож на вечірній перекус сьогодні не розраховуй.
На вулиці панувала приємна прохолода. Вечірнє місто мерехтіло вогнями та жило своїм звичним життям.
Я вдихнула на повні легені, відчуваючи чесний і простий аромат мокрого асфальту та справжньої свободи.
Телефон у кишені сповістив про повідомлення від тітки Марії: «Оленко, ти неймовірна жінка. Але наступного разу зроби свої фірмові страви трохи гострішими. І дякую, що відкрила очі тій дівчині, вона ще зовсім недосвідчена, шкода було б спостерігати її розчарування пізніше».
Я посміхнулася і підійшла до найближчого кіоску, звідки апетитно пахло запеченим м’ясом.
— Дві порції з собою, будь ласка, з гострим соусом, — звернулася я до продавчині.
— Маєте якесь свято? — запитала вона, загортаючи замовлення.
— Початок нового етапу, — щиро відповіла я. — Остаточний і безповоротний.
Я йшла вулицею, тримаючи в руці теплий пакунок, і розмірковувала про те, що завтра обов’язково зміню механізми в замках своєї квартири.
Не тому, що відчуваю загрозу, а тому, що в моєму просторі більше немає місця для минулого.
Тепер у мене є мій вірний бульдог Граф, моя оселя і моя фінансова незалежність. Десь позаду, за дверима ресторану, ще тривали з’ясування стосунків, але це вже була не моя справа.
Моя історія нарешті стала чистою, як аркуш паперу в морозний ранок.
