fbpx
Історії з життя
Рука Ганни інстинктивно потягнулася до скриньки, де лежав конверт, на якому було вказане її прізвище, написане незнайомим почерком. Відчуваючи щось недобре, Ганна відкрила конверт і стала читати

Того дня у Ганни чомусь було неспокійно на душі, хоч причини, щоб тривожитися, не було ніякої.

– Хоч би нічого не сталося з сином, – майнула думка, але відразу розвіялася: Андрійко прийшов зі школи додому на диво радісний і ще з порога вигукнув:

– Мамо, я – чемпіон!

– Це ж який чемпіон? – здивовано спитала Ганна.

– Сьогодні у школі проходив турнір з шахів. Я зайняв перше місце, – гордо мовив син.

– Ой, який ти в мене розумник! – посміхаючись, мовила Ганна і поцілувала сина в щоку. – Але одними шахами, Андрійку, ситий не будеш. Перед обідом копалкою викопали на городі картоплю, тож йдемо допоможемо бабі і дідові її позбирати.

– Не хочу я картоплю збирати! – манірно почав впиратися син. – У мене ще від ранку спина болить…

– Не хитруй, Андрійку, – мовила Ганна. – Я знаю всі твої викрутаси. Так що не впирайся, а гайда на город. Ти думаєш, що у діда і в
баби спини не болять, але вони, як бджілки, працюють щоденно від ранку до вечора.

Хлопчик для годиться ще покомизився трохи і, рад не рад, пішов з Ганною на город.

– Дідусю! Бабусю! – чувся за хвилину його радісний голос, – я чемпіон з шахів у школі!

– Ой, який ти хвалько, сину! – мовила Ганна. – Але хвалися та не захвалюйся дуже. Краще докажи дідові і бабі, як ти по чемпіонськи збираєш картоплю…

Вже під вечір, коли позбирана картопля була висипана з мішків у засіки підвалу і всі втомлено побрели до будинку, погляд Ганни
чомусь ковзнув по ганку, де біля дверей висіла поштова скринька, у якій крізь вічка проглядав конверт. Її чоловік Василь, який з ранньої весни до пізньої осені перебував на заробітках у Києві, вже півроку не подавав про себе жодної звістки, хоч перед тим чи не
кожного дня дзвонив по мобільному і розповідав про своє заробітчанське життя.

– Чи не від нього лист? – подумала Ганна і її рука інстиктивно потягнулася до скриньки, де лежав сірого кольору конверт, на якому було вказане її прізвище, написане незнайомим почерком. Відчуваючи щось недобре, Ганна відкрила конверт і стала читати:

«Ганно! Так сталося і, може, в тому є моя вина перед тобою, та мушу признатися: ми з твоїм чоловіком Василем пов’язали своє життя і я чекаю від нього дитину. Ми вже давно близькі з ним і він вирішив не повертатися більше додому. Я знаю, ти дуже кохала його. Але і я кохаю не менше. Тому пробач мені, що я стала поміж вами розлучницею…»

Ці слова, мов струмом, пронизали Ганну. Вона аж скрикнула, і з ненавистю почала рвати на шматки листа. Її Василь, якого вона так кохала і чекала півроку від нього звістки, зрадив її і знайшов іншу…

– Цього не може бути! – шептали її губи, але в пам’яті виринали слова жінки, що писала листа: «Я чекаю від нього дитину і він вирі- шив більше не повертатися додому…».

З того дня Ганну ніби підмінили. Ще донедавна вона була весела і життєрадісна. Для кожного привітне слово знаходила, а тут, навіть, сина не помічає. Обізветься хто до неї, а вона ніби не чує.

Йде як мара і щось своє думає.

– Що з тобою, доню? – питала мати.

– Нічого… – відказує.

– Ти часом не хвора? Може, до лікаря піти?

Ганна не відповіла нічого, тільки сльоза побігла по щоці.

– Напевно, ти за чоловіком так тужиш, що нема його так довго? Навіть не зателефонує, – допитувалася мати. – Ти скажи, виговорися і, повір, легше стане тобі на душі.

– Мені вже, мамо, ніколи не стане легше.

– Ох, доню, – заплакала мати, – і хто тобі таку біду послав? Що за ворог такий?

До кінця вересня Ганна ходила як сама не своя. Вже і жовтень почав золотити листя дерев, а вона, здавалося, не помічала нікого і нічого. І день був для неї не день, і коли вона щось робила, то так, ніби не своїми руками.

Але якось чи то сонце було таке привітне, чи то білі павутинки бабиного літа виманили її за поріг. Ганні враз захотілося піти подалі від дому, від усіх, щоб помилуватися лагідним осіннім днем.

Як тоді, коли вони з Василем і Андрійком бродили околицями села понад річкою і збирали на тих одиноких кущах, що росли самотою вздовж берега, ягоди калини, глід, шипшину. Ідилія колишнього безтурботного життя, коли вони всі разом втішалися своїм невибагливим сімейним щастям, привела Ганну до того місця, де Василь одного разу змайстрував лавку, на якій вони відпочивали і часто замріяно складали плани на майбутнє. Ганна сіла на лавку і поринула думками в минуле, що його вже неможливо було повернути ніколи.

– Ганно! – несподівано почула вона чийсь голос і радісно стрепенулася. «Василь?» – майнула птахом думка і серце жінки закалатало так швидко, що, здавалося, вирветься назовні.

Ганна оглянулася назад, але позад неї стояв не Василь, а колишній її однокласник Юрій, який у шкільні роки був безнадійно закоханий у неї. Та вона і тоді, і пізніше віддала перевагу Василеві, який, на відміну від несміливого Юрія, вмів красиво залицятися і щоразу дарував їй квіти.

– Юро, ти? – здивовано запитала Ганна, ловлячи на собі той колишній, несміливий закоханий погляд Юрія.

– Як бачиш, я… – мовив Юрій і, поглядаючи на її зніяковіле обличчя, присів поряд неї на лавці. Розпитував, чому Ганна сама? Де чоловік? Де син? Вони ж завжди були разом.

– Те все було колись, Юро, – мовила зажурено Ганна. – А зараз син у школі, а чоловік пішов у світи і назавжди забув дорогу додому …

– Що ти таке кажеш, Ганно? Ви ж так кохали одне одного!

– Значить, з його боку це не було справжнє кохання, – силувано посміхнулась Ганна. – В його житті з’явилася інша жінка. Вона писала мені, що чекає від нього дитину.

– І що ти тепер будеш робити, Ганно? – співчутливо спитав Юрій.

– А те, що всі, Юро, – уже впевнено мовила Ганна. – Коли своє життя не вдалося, то буду жити для сина…

При згадці про Андрійка по обличчі Ганни побігла непрохана сльоза. Юрій витер її рукою і несподівано для себе самого обняв і поцілував Ганну в губи. Вона навіть не впиралася, як одного разу в юності, коли він надумав її поцілувати, а слухняно прихилила свою голову до Юри і слухала як б’ється його сполохане серце.

– Ти прости мені колишнє, Юро, – мовила згодом. – Пригадуєш, як я посміялася з тебе, коли ти надумав якось освідчитися мені в коханні? Яка ж я не розумна тоді була!

А ти ось знайшов мене тут і прийняв у свою добру душу без тіні осуду і докорів…

– Я весь час кохав тебе, Ганно.

Не одружувався, бо без надії сподівався, що наші дороги колись таки зійдуться докупи. І ось, сподіваюся, це сталося.

Ганна відчувала, як із серця спадає ніби величезний камінь.

У синьо-голубому небі пролітали срібні павутинки запізнілого бабиного літа, плуталися у багряному листі. Жінка ловила їх і щиро,
як колись давно, сміялася. У ті хвилини вона почувала себе щасливою, бо поряд була та людина, яка кохала її…

Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ.

facebook