– Руслано, з приїздом, – в двері постукали дуже наполегливо і цей голос я впізнаю з тисячі.
Хотілося ще поніжитися в ліжку після приїзду, але настирливий сусід стукав все голосніше.
– Руслано, в селі не можна так довго спати, – сказав мені замість «добридень», коли я відкрила нарешті двері хати.
– Василю, я приїхала пізно ввечері, в селі ніхто не знає чи я є дома чи ні.
– Тебе справді давно не було, вже всі знають, мама мене розбудила і сказала занести вам ранішнього молока. Сказала, щоб банку віддала.
– Гаразд, – я пішла по гроші, бо тітка Світлана така, що за банку і гривню готова на все.
Та й розуміла я, чого вона до мене посилає Василя, адже син розлучений, а я не одружена, по сусідству ще живемо, то могли б зійтися, адже вже не діти, вже по сорок нам.
Василь йшов до хвіртки не обертаючись, а мені знову зринули на згадку ті спогади. Спогади, які нікому не принесли щастя.
У мене були стосунки з чоловіками, але вони ні до чого не приводили. Мама казала, що я вже дуже упадаю біля чоловіка, що йому не треба навіть старатися і це було правдою. Для мене таким було щастям, коли на мене хтось звертав увагу, я готова була стрибати до стелі від радості від одного компліменту.
Я не скажу, що була не красива, я звичайна, коли нафарбуюся, то навіть симпатична, але ніяк не можу через себе переступити. Завжди перед очима той день, сміх і в очах мерехтить вже не від світломузики на дискотеці, а від сліз.
Мене виховували з чітким розумінням, що я вийду заміж, в мене будуть діти, я буду працювати і доглядати на старість батьків, так як мої батьки доглядали дідусів і бабусь. Про якусь красу ніхто не казав, головне аби вміла готувати їсти та працювати на городі. Я це все вміла: і корову подоїти, трави нажати, картоплю підгорнути, рушник вишити чи пляцки перемастити.
Мама й бабуся були переконані, що впоралися з завданням і тепер тільки треба аби мені хтось припав до душі, а там і весілля справлять.
Мені дуже подобався Василь, ми з ним і росли разом, в школу ходили, він на два роки старший, але тоді всі гуртом бавилися чи на вигоні, чи на став ходили.
В дев’ятому класі я розуміла, що люблю його, писала його ім’я в серденьку і мріяла про наше весілля.
Ми вже в клуб ходили, вже мої подруги кавалерів мали, а я все на Василя поглядала. І ось одного дня вирішила, що запрошу його на повільний танець, бо це мало бути легше, ніж щодня думати про нього і не знати чи він мене любить.
І ось погасло світло і заграла повільна музика, я йду до Василя, мені аж ноги підкошуються, в очах почало мерехтіти від світломузики. Я підходжу, дивлюся йому в очі і вже простягаю до нього руки, як тут інша дівчина хапає його з гурту хлопців. Я стою, наче прилипла до підлоги, хлопці гигочуть. А далі я чую:
– Шапокляк.
Мені темніє в очах, я вибігаю з клубу і біжу додому, швидше за вітер.
Потім були години, коли я вдивлялася в своє обличчя, мама на мене не звертала уваги, бо я «дурниці собі в голову взяла», бабуся переконувала, що я гарна і знайду свою долю. А я вже не знала, яка я.
А далі пішла вчитися, але в нашому училищі хлопців не було, а на вулиці ніхто переді мною на коліна не падав. А далі якось подруги так швидко заміж вийшли, що я в свої двадцять два не мала з ким піти до клубу, отак вдома й сиділа, як прийду з навчання, а далі з роботи.
Далі на роботі був один чоловік, я його не любила, але мені хотілося з кимось бути, ми розписалися, але щастя не було.
Василь одружився на тій дівчині, яка його на танець запросила, на Мар’яні, але вони довго разом не прожили, через десять років розбіглися.
Я ж пішла до батьків, а далі почала їздити на заробітки аби в світах знайти щастя, наче й гроші є, але щастя нема.
Отак їжджу вже десять років та батьківську хату до ладу приводжу. Батьки мої теж якось підупали, вже й господарку не тримають, отак до тітки Світлани по молоко ходять.
– І їй добре, і нам, – каже мама.
Вона часто заводила розмову, чого я не придивлюся до Василя. Але справа в тому, що я так і не зрозуміла, чий то був голос, який тоді те слово викрикнув. Я не хотіла вірити, що то був Василь, але тут або так, або ні. Я не мала сили знати правду, а далі все так вкорінилося, що вже й не було чого ворушити минуле.
Коли я вертаюся додому, то дуже люблю пройтися до лісу, погуляти до ставу, проїхатися велосипедом по місцях дитинства. Так я відпочиваю, набираюся сили.
Василя я побачила здалеку, його куртку, гукнула:
– Василю, зачекай, покажеш місця, мама за грибами послала, а я ні одного не знайшла.
– Ходи, – сказав він, а далі ми йшли мовчки, час від часу перегукуючись: «Ти де?».
Гриби попадалися все частіше і частіше, я так захопилася, що незчулася як відійшла занадто далеко.
– Василю! Ти де?, – почала я його кликати, а у відповідь – тиша.
Мій голос ставав все голоснішим і стурбованішим, я геть не орієнтуюся в лісі, це у мене з дитинства таке. Я можу й в трьох соснах заблудитися. Почала бігати зі сторони в сторону, вже ніякої уваги на гриби не звертаючи.
– Люди!, – кликала я в надії, що ще хтось прийшов в ліс.
– Ти чого?, – раптом почула збоку голос Василя.
– Ти де ходиш! Я так перелякалася!, – я вся тремтіла.
– Чого? В цьому лісі ще ніхто не заблудився.
– Ніхто, крім мене, – мене всю трясло.
– Все, все, я тут, – він обійняв мене, заспокоюючи, а на мене раптом як нахлинуло…
– Ану руки прибери, рятівничок. Забув як мене обізвав?
– Я тебе? Коли?
– Коли? Тоді на дискотеці, коли я тебе на танець йшла запрошувати!
– Та то не я, то Вітька крикнув, він всім казав, що ти його запросиш, бо любиш…
– Я його?, – а далі я почала сміятися, мені ж сорок років, а я згадала.
– Та й чого б я тобі таке казав, ти ж красуня, – додав Василь.
– Хто я?
– Так, красуня. Сама знаєш.
– Не знаю, – я знову рюмсала, а він мене заспокоював.
Далі ми одружилися, бо давно пора, та й батьки наполягали, та й ми по сусідству живемо і знаємо один одного давно, і любимо.
Автор Ксеня Ропота
