Рита ходила із кімнати в кімнату і лиш сльози втирала. Казала, що не очікувала такого побачити і що я молодець, раз змогла заробити на таку квартиру. Коли ж я показала, як планую облаштувати балкон, вона на обличчі змінилась. “А чого ти маєш його облаштовувати?” – запитала раптом.
Я ніколи нічого не шкодувала для своєї дитини єдиної. Поїхала я на заробітки, коли Риті було лиш десять років і відтоді все зароблене передаю додому для неї і її сім’ї.
На мене не раз дівчата сварились, мовляв не можна от так робити і настільки на собі економити. Та я мало їх слухала бо ж ніхто із них не знав моєї ситуації.
Залишала я собі сто євро на проїзд до церкви та дрібні потреби, та на те, аби мати чим заплатити за передачу, ото і все. Харчувалась я у родині в якій працювала з одягом також було все просто, як і з взуттям.
Донька моя виросла, уже сама має сім’ю. Я дуже раділа тому, що обрала вона хлопця із нашого села. Артем роботящий і дуже відповідальний. Кожну передану мною копійку він пускає у діло і дім наш в селі нині не впізнати – лялечка.
Коли я побачила, що родина доньки твердо стоїть на ногах, а магазин що вони відкрили приносить прибуток, задумалась про своє майбутнє. Діло йшло не до молодих років і мій дім у селі вже давно став хатою доньки. Вони там усе зробили для себе і по-своєму, я розуміла, що повертатись мушу на свою територію, не до них.
Я збирала гроші на власну квартиру уже три роки, як не стало матері моєї подруги. Жила Валентина Петрівна у містечку, що поруч нашого села і подруга погодилась мені продати житло матері.
Звісно, довелось мені позичити чималу суму і ще років зо два я буду повертати гроші, та думка про те, що я маю вже й свій куток мене дуже тішила.
Приїхала я аби усе оформити в Україну. Заздалегідь доньці і мамі своїй про покупку нічого не казала. Вирішила зробити їм сюрприз.
Саме коли ми оглядали квартиру і я показувала величезний балкон, розповідала як планую його облаштувати, донка здивовано протягла:
— А чого то ти маєш його облаштовувати?
Моя доня вирішила, що ту квартиру я придбала для неї. Новина про те, що ті квадратні метри я для себе готую її дуже обурила.
— Гарно ти вигадала, мамо. – крізь сльози почала вона. – Покинула своїх стареньких батьків на мене, а сама в місті житимеш?. Думаєш, я не розумію, чого то ти раптом у місто перебралась? Ну так, я ж у селі залишаюсь, то мені бабусю і діда самій глядіти, так?
Прикро було, що моя мама при тій розмові була присутня, я бачила як їй стало незручно. Я пробувала щось пояснити Риті, казала, що наш дім то вже її, але вона і чути мене не хотіла – вискочила хлипаючи і сказала, що ніколи мені такого не пробачить.
Ми з мамою довго сиділи мовчки, адже просто не знали, що мусимо казати. Рита все життя прожила біля моєї мами, та їй і досі допомагає з дітьми, водить і забирає зі школи, хоч вік поважний.
— Та й на правду, – каже мама, – нащо тобі житло у місті?Вони молоді, тут перспектив більше. Щось ти не так оце закрутила.
Я повернулась в Італію і поки мушу повертати борги. Квартира стоїть зачиненою, адже там потрібен капітальний ремонт. Поки я нічого там робити не планую, адже не вирішила як бути.
А може донька права? Їм віддати ту квартиру і не вигадувати?
Головна картинка ілюстративна.
