— Рито Ігорівно, ми вже повертатимемось до себе, – кажу свекрусі, – Дуже дякую за все, що ви для нас зробили. Свято було прекрасним, ми навіть не сподівались такого. Подарунки ми вже всі у авто занесли, де конверт із грішми?
Свекруха підняла брови і поглянула поверх окулярів. “Які конверти?” – протягла так, ніби не розуміла, про що узагалі мова. Але я тоді ще й не здогадувалась, чим все скінчиться.
В минулому році нашому сину виповнився рік. Ми мріяли про гарне свято: з друзями, квітами, приємною атмосферою. Однак, фінанси не дозволяли організувати подібного святкування.
І тут, свекруха, дізнавшись про наше бажання, вирішила організувати невелике святкування.
— Каролінко, давай зробимо все просто й затишно, але так, щоб закарбувалось у пам’яті! — казала вона.
Ми домовилися орендувати маленьке кафе, запросити лише найближчих друзів, свекруха, навіть оплатила мій похід до перукаря, аби я у цей день була королевою.
Перед святом я пішла в салон краси, зробила гарну укладку, придбала нову сукню і гарний наряд сину. Хоча це і були великі витрати, але мені хотілося почуватися королевою у такий день. Настрій був чудовий!
Ввечері зібралися друзі. Вони прийшли з квітами, щирими усмішками і подарунками. Дехто прямо сказав:
— Знаємо про вашу важку ситуацію, тому – гроші Сподіваємося, допоможе!
Це було дуже приємно, адже ми і справді опинились у скруті. Якби не щедрість свекрухи, навряд би ми відсвяткували перший день народження нашого синочка так.
Свято вдалося. Ми веселилися, їли тортик, розмовляли, навіть трохи танцювали. Усі вітали нас, маленький іменинник був у центрі уваги. Загалом, атмосфера була теплою і затишною.
Коли гості почали розходитися, я побачила, як свекруха із чоловіком моїм збирала подарунки, квіти і конверти із грошима. Ну, думаю, добре, хай візьме — все одно додому разом ідемо.
Наступного ранку я запитала:
— Рито Ігорівно, ми вже до себе будем повертатись. Подарунки в машині. Де конверти?
І тут почалося.
— Каролінко, я, між іншим, організувала для вас свято. Хто оплатив кафе? Я! Хто дозволив тобі піти в салон? Я! Хто одяганку онуку придбав? Я! То про які ти конверти говориш?
Я отетеріла. «Які конверти?» Яким це чином кафе, зачіска і одяг тепер перекривають усе, що малому подарували друзі?
— Це моя компенсація, — спокійно так каже мені свекруха.
Компенсація! Відчула, як у голові загуло. Я просто дивилася на неї і не вірила своїм вухам. Гості, мої друзі, прийшли привітати дитину, допомогти нам у непростій ситуації. Я рахувала, там більше двох тисяч євро.
— Якщо це питання грошей, ми можемо повернути за кафе і зачіску, — сказала я. — Але наше повинно бути нашим!
Зайшов у кімнату і чоловік мій. Видно було, що він також здивувався такому рішенню матері. Сцена була не надто приємною, але, зрештою, ми таки отримали половину конвертів. Решта за словами свекрухи, була витрачена нею на подарунок для онука і організацію святкування.
Минув рік, але ця ситуація залишила неприємний осад. Я зрозуміла одне: справжня щедрість — це не просто вміння заплатити за кафе чи допомогти з організацією свята. Це бажання зробити приємне для близької людини, не підраховуючи «вклади» та «компенсації».
Той день народження став для мене не лише святом, а й тестом на людяність у стосунках. І, здається, моя свекруха його провалила.
А тепер ще й дивується, чого то ми із нею не спілкуємось. А й справді – чому?
От ви б ходили на недільний пиріг, чи просто на гостину до такої людини? Дозволили б онуку гостювати у такої бабусі?
Головна картинка ілюстративна
