– Вам точно треба дачу, – отак жартома сказав мені зять і кивнув на мої «клумби» серед зими: на підвіконниках і цибулька молоденька, і кріп, петрушка, базилік.
Це не рахуючи вазони, яких у мене ціла купа, що я вже й не знаю, де я їх маю складати. Практично, у мене всі підвіконники заставлені зеленим.
Сама не знаю, як так сталося. Все життя прожила в місті, на четвертому поверсі, асфальт під ногами, шум машин за вікном. А тут раптом до нестями полюбила той процес, коли пнеться з землі паросток, який ти садила.
Зять на весні прийшов весь, як та копійка золота – світиться.
– Мені бабуся хату переписала, ходіть, подивитеся.
І ось ми всі всілися в машину і поїхали дивитися на хату. Поки молоді бідкалися, що треба купу грошей на ремонт, я очей не зводила з саду і городу. Отут би кущики смородини, тут малинку, там полуницю, далі парник…
Очі мені загорілися і я сказала, що треба цього року садити город. Вони засміялися, але мені було не до сміху – вже люди орали і собі треба було встигнути.
Отак я провела практично весну в селі: познайомилася з сусідами, то накривала грядки плівкою, то розкривала, бо приморозки були. За розсадою дивилася та до сонця повертала охлялі кущики…
За перший же рік у селі я ніби на десять років помолодшала. Тиск перестав стрибати, сон став глибоким, а ранкова кава на ґанку здавалася смачнішою за будь-які міські делікатеси. Клопоту тут виявилося куди менше, ніж я боялася. Головне — режим і спокій.
Я захопилася городом серйозно. Вивчила, які сорти томатів краще тримають форму, як правильно пасинкувати перці, щоб вони росли м’ясистими. Поставила велику теплицю, висадила ранні огірочки. Сад теж привела до ладу: почистила старі яблуні, підрізала кущі смородини, посадила кілька нових сортів малини. Думала — буду онуків вітамінами годувати все літо, щоб вони до школи міцні поїхали.
Але про мій переїзд і успіхи на ниві сільського господарства швидко дізналися мої родичі: сестра Леся та брат Володя.
Раніше ми бачилися рідко, переважно на великі свята чи похорони, а тут почалися регулярні візити.
Першою приїхала Леся. Це був звичайний вівторок, я якраз підв’язувала помідори.
— Рито, привіт! Ти диви, як ти тут розквітла! — вигукнула вона, заходячи у двір з порожніми руками. — Обличчя розгладилося, очі блищать. А повітря яке! Дихати не передихати.
— Привіт, Лесю. Проходь до альтанки, я зараз руки помию, — відповіла я, витираючи чоло, – Ти як мене знайшла?
— Ти ж сама в Фейсбуці хвалилася, а тут людей розпитала і все. Та я не до альтанки, я на твої грядки подивлюся. Ого, огірки вже є? А чого такі маленькі?
— То сорт такий, корнішони. Вони хрусткі.
— Дай спробувати, бо в магазині одна хімія, їсти неможливо.
Леся зайшла в теплицю і почала просто з куща зривати огірки. Один з’їла, а решту почала складати в пакет, який раптово з’явився з її кишені.
— Ой, які солодкі! Я трохи візьму додому, внукам салат зроблю. Ти ж собі ще назбираєш, у тебе он скільки кущів.
Вона пішла через годину, винісши три кілограми огірків, пучок кропу, петрушки та всю першу редиску.
На вихідних підтягнувся Володя із дружиною. Приїхали на старій машині, багажник якої був заздалегідь порожній.
— Привіт, сестро! Ми на шашлики, — оголосив Володя, вивантажуючи вугілля та пачку дешевих сосисок.
До вечора вони вивезли цілий багажник, бо у мене пропаде, а вони в місті такого не знайдуть.
Коли вони поїхали, я стояла серед порожніх грядок і відчувала себе спустошеною. Це була моя праця, моє насіння, мої поливи в спеку.
Так тривало все літо. Я працювала на городі з ранку до вечора. Тягала воду, виривала бур’яни, боролася зі шкідниками. А щойно щось дозрівало — на горизонті з’являлися родичі. Вони поводилися просто: заходили в мій город, як у безкоштовний супермаркет. Питання «чи можна» майже не звучало, частіше було «ми візьмемо, бо тобі ж багато». Коли я намагалася сказати, що чекаю доньку з дітьми, Леся відмахувалася:
— Та вони ж міські, вони і в магазині купляти звикли. А ми свої, ми знаємо ціну домашньому.
Якось у середині серпня приїхав зять Андрій. Він зайшов у теплицю, подивився на майже порожні кущі, де ще вчора висіли великі рожеві томати, які я берегла спеціально для нього.
— Рито Петрівно, а де врожай? Ви ж учора по телефону казали, що помідори обсипаються, треба збирати.
— Та от… Леся вранці заїжджала. Каже, у доньки закрутки почалися, банок багато, а овочів немає. Потім Володя приїхав, каже, на роботу треба хлопцям щось взяти перекусити. Мені якось незручно відмовляти, — я опустила очі, відчуваючи провину перед зятем.
Андрій нічого не сказав, тільки поправив окуляри і уважно оглянув паркан.
Наступної п’ятниці він приїхав не з порожніми руками, а з якимись документами та планом ділянки.
— Значить так, Рито Петрівно. Сусід ділянку продає. Там хати немає, тільки стайня, але земля добра, чорнозем. Я її купив.
— Навіщо нам ще одна ділянка, Андрію? Мені б з цією впоратися, — здивувалася я.
— Побачите. Це буде ваш «стратегічний об’єкт».
За наступний місяць на тій новій ділянці виріс високий, глухий паркан з профнастилу. Андрій найняв техніку, все переорав, розрівняв. Він навіть домовився з майстрами, і вони за два дні перенесли туди мою велику теплицю. Зробили окрему хвіртку з надійним замком, ключ від якої був тільки у мене та в нього. На цій ділянці ми розбили новий город.
А біля самої хати, де раніше були мої грядки з помідорами та огірками, Андрій розгорнув справжнє будівництво.
Вивезли залишки рослин, завезли кілька машин піску та чорнозему, все вирівняли і застклили густим спортивним газоном. Біля самого ґанку він поставив розкішну дерев’яну альтанку з великим столом, повісив зручну гойдалку-кокон.
Наприкінці вересня, як за розкладом, приїхав Володя. Він заїхав у двір на машині, звично відчинив багажник і дістав два порожні пластмасові відра. Заходить у двір — і зупиняється як укопаний.
— Е-е… Рито? А де все? — розгублено запитав він, озираючись навколо.
Замість очікуваних грядок із капустою та морквою перед ним розстилався ідеально рівний зелений килим.
— Привіт, Вово. Ти про що? — я вийшла з альтанки з книжкою в руках.
— Ну, город… Помідори де? Капуста? Ми ж по капусту приїхали, Юля вже банки простерилізувала під шинкування.
— Немає більше городу, Володю. Спина почала підводити, зять подивився на мої муки і сказав — досить. Каже, живіть як людина, відпочивайте. От, бачиш, газон засіяв, альтанку поставив. Тепер у мене тут зона релаксу.
— Як це — немає? — Володя аж почервонів. — А як же ми? Ми ж розраховували на овочі. Навіщо було землю переводити на цю траву? Це ж нераціонально!
— Ну, зятю видніше, він господар ділянки. Каже, йому простіше в супермаркеті купити, ніж дивитися, як я на грядках втомлююся. Сідай, чайку поп’ємо, печиво є.
Володя походив кругом хати, зазирнув за сарай — всюди тільки трава та квіти в гарних горщиках. Глухий паркан нової ділянки він бачив, але там не було жодних ознак життя — хвіртка зачинена, зверху нічого не видно.
— А там що, за парканом новим? — підозріло запитав брат.
— Та хтось із міста купив, кажуть, склад якийсь буде чи майстерня. Нас не стосується, ми не ліземо, — спокійно відповіла я, ковтнувши чаю.
Брат посидів хвилин десять, нервово постукуючи пальцями по столу. Чай він навіть не допив.
— Знаєш, ми мабуть поїдемо. Юля там чекає, засмутиться. Треба на базар заїжджати, хоч щось купити.
— Ну, щасливої дороги. Будете в наших краях — заходьте на чай.
За тиждень приїхала Леся. Вона була хитріша, спочатку подзвонила.
— Рито, я тут неподалік, думаю, заскочу до тебе. Тобі сумки не важко носити? Може, овочів якихось треба помогти зібрати?
— Заїжджай, Лесю, — посміхнулася я в слухавку.
Коли вона зайшла у двір і побачила альтанку замість теплиці, її обличчя витягнулося.
— Це що, жарт такий? Де твої помідори «Бичаче серце»?
— Ой, Лесю, відсіялася я. Андрій сказав, що моє здоров’я йому дорожче за помідори. Тепер у мене тільки квіти і газон. Красиво, правда?
Леся навіть до альтанки не пішла. Постояла біля хвіртки, подивилася на зелену траву, ніби на особисту образу.
— Ну ти й даєш, Рито. Таку землю занапастити під сіно… Добре, я поїду, бо мені в інший бік треба.
З того часу в моєму житті настав справжній, омріяний спокій. Родичі майже перестали заїжджати, бо «просто на чай» їхати тридцять кілометрів їм нецікаво. Немає вигоди — немає й візитів.
А я кожного ранку, переконавшись, що на дорозі нікого немає, відмикаю хвіртку на ділянці через дорогу. Там у мене — справжній рай. Тиша, ніхто не заглядає через паркан, ніхто не рахує мої кабачки. Теплиця стоїть на сонечку, огірочки в’ються, помідори червоніють. Я працюю там по дві-три години на день, без поспіху, для душі.
Коли приїжджає донька з онуками, ми йдемо туди разом. Діти знають — це наш секретний сад. Вони набирають повні кошики полуниці, малини, гороху. Зять привозить нові саджанці, і ми разом плануємо, що посадимо наступного року.
Виявилося, що високий паркан — це найкращий спосіб зберегти родинні стосунки. Тепер ми з сестрою та братом спілкуємося тільки по телефону і про здоров’я. Вони більше не вивозять мій врожай, а я більше не відчуваю себе пограбованою у власному домі. Моя дача стала місцем, де я нарешті живу так, як хотіла — у злагоді з собою і своєю землею.
