Сиджу я така на роботі, нікого не чіпаю, думаю, що то сьогодні приготувати, як залітає до мене жінка:
– Я люблю вашого чоловіка, відпустіть його, бо він вже сили з вами жити не має! Майте совість.
Я аж чаєм поперхнулася.
Поки я прокашлювалася, то вона зі ті хвилини всю історію їхнього кохання описала. Все дуже банально: зробив комплімент і подарував квіти, а вона вже його до себе покликала і любить його.
І мені так сумно стало і прикро за неї. От о жінка наприкінці життя буде згадувати, як мій Михайло купив одну троянду, а вона йому й перше. І друге і десерт…
От як згадаю, як він до мене залицявся… Я сказала, що його поцілую за сто троянд, то на ранок по селу не було квітів, бо він в кожен сад поліз і рвав без розбору, головне аби було сто.
Його потім пес Гальчин таки наздогнав, він каже тепер, що то шрам з гарячої точки, а вони вірять.
Чи як ми на заклад озеро перепливали ще малими, йому ногу скрутило на середині, добре, що старші хлопці були та витягли.
Чи як лізли на черешню і хто вище, то й злізти не могли і плакали. Тати наші йшли з драбинами, а мами з кропивою…
І лиш я хотіла тій жінці сказати, хай не тратить на нього свій час, як тут друга влітає:
– Ви Орися? Я живу з вашим чоловіком і вже пора вам знати про нього всю правду.
Вона запевняла, що він вже готовий з нею оженитися, тільки я йогоне відпускаю. Я знову хотіла щось відповісти. Але тут між цими панянками почалася суперечка, кого з них мій чоловік любить більше.
Я встала і пішла на обід, щоб не заважати виясняти стосунки.
Йшла і думала, що добре у нас з чоловіком все було, любили ми один одного, і минуле у нас он яке, але от майбутнього вже нема, хоч і живемо разом який рік.
Я могла б і зраду пробачити, легко, тим більше, що Михайло господар з великої букви. Але от тих слів пробачити не змогла.
Ми були молоді батьки, в сина піднялася температура і я вже який день його носила, ночами не спала, лікарка приходила і казала, щоб пити багато і так далі. Але дорогоцінний час було втрачено.
І в той момент він, на якого я могла в усьому покластися, він мені сказав – ти не догледіла, а мала.
І все отак я й прикопала, поховала і воно в розумі живе, але в серці нема нічого і зробити я нічого не можу.
У нас є ще двоє дітей, вже дорослі, свої сім’ї мають, ми живемо разом, бо він дуже хороший батько був і є. Саме тому я з ним і живу, бо його люблять мої діти, це для мене важливо.
Я старанна господиня, у мене й наварено і прибрано, я не сварюся з чоловіком, не маю причини, бо ми й говоримо рідко.
Він кілька разів йшов з родини, але вертався, а я приймала, це ж він будував цей дім, тут його праця, то хай приходить, тим більше він не погана людина, просто я більше не маю до нього серця.
Сама б з такою людиною, як я, не жила, це дуже важко, коли коло тебе хтось як тінь ходить.
Думаю, що і йому і мені було б легше, якби він попросив у мене пробачення за ті слова, які сказав роки тому. Але він не може пробачити мені, а я йому, отак і живемо.
Вирішила, що приготую на вечір курку з гречкою, а заразом скажу йому, щоб змінив пластинку що до своїх жінок, люди ж дивляться, а мені ще там працювати.
А загалом шкода, що так живемо те одне життя, а щиро зізнатися не можемо, краще мовчати і тягнути лямку?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
