Я брала той клас в надії, що випущу його і вже піду на пенсію. Що я буду сама робити – не уявляла, адже вже звикла в шумі і гамі бути, була певна, що може, ще піду на кілька років працювати чи піду в приватний садок, де завжди потрібні люди. Мого чоловіка не стало раптово, я була п’ять років удовою. Донька жила в іншому місті і дуже рідко приїздила.
Ось такі були у мене плани на рік, але доля вирішила все зміни водночас. Раптом до мене приїхала донька з онукою.
– Мамо, ми розійшлися з Миколою. Знати його не хочу і бачити. Проміняв мене на якусь. Нічого, ще буде мене перепрошувати, але я йому нічого не забуду. Тільки от Мілу треба влаштувати в школу і яку.
Донька говорила і говорила, перескакувала з одного на друге, а я й раділа, що буду не сама.
– Онучка може піти в мій перший клас, я буду її водити в школу і забирати. Як же чудово все буде!, – втішила я доньку.
Я була певна, що моя онучка буде займати в моєму класі всі мої думки, але не так сталося. Потрапив мені в клас дуже активний хлопчик, але я ще думала, що то дітки просто не всі навчені, як треба на уроці поводитися, тому й не дуже переймалася поведінкою. Проте, вже пів року пройшло, а дитина й далі встає посеред уроку, ходить по класу, розмовляє, ніякої уваги на уроках, букви вчити не хоче, читати не вміє, рахувати і писати теж.
Звичайно, що я зателефонувала батькам, щоб якось зрозуміти, що ж відбувається. І так я зустріла Його – елегантний, красивий, приємний чоловік мого віку. Я очей не могла відвести і вже мріяла про те, як би було чудово, якби ми разом зійшлися. Я не дуже й слухала, що він розповідає, вірніше не вслухалася. Наче, мати малим не опікується і час від часу залишає на нього, а він не може з дитиною справитися. А я лиш почула те, що Макар Петрович – самотній.
– Знаєте, я можу вам допомогти, – відповіла я, – я можу проводити з вашим онуком додаткові заняття.
– Ви й не уявляєте, як би ви мені в цьому допомогли!, – лице Макара Петровича аж засяяло.
І от стала я після уроків залишати Матвія, все пояснюю, заохочую, переключаю його увагу, а в цей час моя онучка сидить тихенько в класі і грається в телефоні. А далі й капризувати почала, мовляв, вона додому хоче, а бабуся зайнята.
– Ти маєш допомагати Матвійкові, Іринко, адже він твій однокласник.
– Не хочу! Він мені жуйку ліпить до підручників!
Додому ми йшли вже без настрою, бо я була невдоволена, що моя онучка так себе веде, адже в Матвія є потенціал і прогрес, головне займатися.
Так минуло трохи часу, як вже донька до мене з претензіями, що я за онучкою не слідкую, а вона ж на новій роботі і не може її забирати зі школи.
– Мамо, я розумію, що ти хочеш заробити, але ж не зараз, коли мені потрібна твоя допомога!
Але я її не чула, я уявляла, як живу в Макара Петровича…
А одного дня я побачила, як Макар Петрович прийшов за онуком з якоюсь панею з песиком, вони мило усміхалися і трималися за руки.
– На територію школи з тваринами заборонено заходити! І ще, Макаре Петровичу, більше я з вашим онуком займатися не буду, у мене онучка потребує більше уваги. Найміть собі репетитора.
Як я могла бути такою наївною і що таке зі мною було?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
