Останні кілька місяців я жила в режимі затяжного стрибка без парашута. Все почалося з того, що на роботі на моє місце посадили чиюсь протеже, а мене просто виставили за двері з пачкою паперів і виплатою за два місяці. Тоді я ще не знала, що це лише початок.
Мій син Павлик, йому якраз шість, почав безкінечно хворіти. Тиждень у садочку — два вдома. Моя свекруха, Тамара Петрівна, сиділа з ним, але кожен такий день перетворювався на допит.
— Знову гарячка? — питала вона, коли я заходила за сином. — Ти дитину зовсім не загартовуєш. Одягаєш як ляльку, от він і пріє. І взагалі, Лідо, треба було думати, як роботу тримати. Тепер ти вдома, то нащо мені тут сидіти?
Я мовчала. Сил сперечатися не було. Мій чоловік Андрій теж не додавав оптимізму. Він став затримуватися, ховав телефон, а на мої запитання лише відмахувався.
— Андрію, треба за квартиру платити, а в мене тільки розрахункові лишилися, — сказала я якось увечері.
— Сама розбирайся, — кинув він, не відриваючись від екрана. — Ти тепер безробітна, у тебе часу багато. Сходи в банк, виясни все. І вечерю приготуй нормальну, а не ці напівфабрикати.
Того дня, коли все закрутилося, я йшла з аптеки. У сумці лежали чергові сиропи для Павлика. Задзвонив телефон. Це була сусідка моєї мами з села, пані Марія.
— Лідо, бери таксі або автобус і дуй сюди. Твою маму швидка забрала.
— Що з нею? — у мене всередині все похололо.
— Живіт схопив, кажуть, щось серйозне. Я вже в лікарні була, її в район повезли.
Я відразу набрала Андрія.
— Мама в лікарні. Мені треба їхати в село. Забери Павлика від своєї матері.
— Ти здуріла? — відповів він. — У мене звіт. Нехай сидить у баби. І взагалі, купи продуктів додому, бо в холодильнику порожньо. Перекинь мені трохи грошей з тих, що тобі виплатили, бо в мене картка порожня.
— Мамі зле, Андрію.
— Ну то їдь, я тебе не тримаю. Тільки за все заплати спочатку.
Я поклала слухавку. За хвилину набрала свекруха.
— Лідо, я чула, ти вільна тепер? То забирай малого. Мені треба до коліжанки, ми домовлялися в театр піти за стільки років сидіння з онуком.
— Добре, заберу.
Я зайшла, забрала Павлика. Він виглядав кволим, але тримався.
— Мам, ми до бабусі Олі поїдемо? — запитав він.
— Так, синку. Бабуся трохи прихворіла, треба допомогти.
Ми поїхали. Дорога зайняла три години. В селі було темно й тихо. Пані Марія зустріла нас біля хвіртки, віддала ключі від хати.
— Її прооперували. Апендицит був запущений. Лікар сказав, ще б ніч — і все. Пощастило, що молодий хірург з міста якраз на зміні був.
Наступного ранку я поїхала в лікарню. Мама лежала бліда, але вже всміхалася.
— Нащо приїхала, доню? У тебе ж робота, сім’я.
— Немає вже роботи, мамо. Відпочивай.
Повернувшись до хати, я взялася за справи. Пані Марія розповіла, що мамин брат, мій дядько Юрій, занадився їздити сюди як на дачу.
— Приїжджають цілою оравою, — бідкалася вона. — Жінка його, сини з дівчатами. Все з’їдають, нічого не допомагають.
Оля вже й не знала, як їх випровадити.
Я вирішила, що це мій шанс виплеснути всю лють, яка накопичилася. В суботу зранку під хату підкотила стара іномарка. З неї вивалилася компанія.
— Олю! — гукнув дядько Юрій, заходячи у двір. — Ми приїхали, став чайник! О, Ліда? А де мати?
— Мама в лікарні, — спокійно сказала я, виходячи на поріг.
— Ну, то ти господарюй. Ми тут на два дні, шашлики замаринували. Де дрова?
— Дров немає. І шашликів тут не буде. Збирайтеся і їдьте назад.
— Ти як з дядьком говориш? — він почервонів. — Це хата моїх батьків теж!
— Була колись. Зараз тут живе мама. Ви її довели до лікарні своїми наїздами. Якщо через п’ять хвилин машина не від’їде, я викликаю поліцію. У мене тут дитина спить, мені шум не потрібен.
Його дружина, тітка Валя, вискочила з машини.
— Та що ти собі дозволяєш? Ми родичі!
— Родичі допомагають, а не об’їдають хвору жінку. Геть звідси.
Вони поїхали, викрикуючи прокльони. Мені стало легше. Вперше за довгий час я відчула, що можу на щось впливати.
Через тиждень мама вже була вдома. Я впорядкувала все: закрила банки з огірками, поскладала овочі в погріб, домовилася з сусідом про ремонт паркану. Павлик перестав кашляти, бігав на свіжому повітрі з місцевими дітьми.
— Мам, мені тут подобається, — сказав він, жуючи яблуко. — Може, не поїдемо в місто?
— Треба з’їздити, синку. Речі забрати.
Ми поїхали в місто на вихідні. Я відкрила двері своїм ключем. В коридорі стояв запах дешевих парфумів і вчорвшнього гуляння.
— Андрію? — покликала я.
Зі спальні вийшов чоловік. Виглядав розгубленим.
— Ти чого не дзвонила? — буркнув він.
— Я писала. Ти прочитав повідомлення годину тому.
— Не бачив я нічого. Чого приїхали?
В цей момент зі спальні вийшла дівчина в моєму шовковому халаті. Вона тримала в руках моє улюблене горнятко.
— Ой, — сказала вона і сховалася назад.
Павлик стояв за моєю спиною.
— Мам, я піду в кімнату за роботом, — тихо сказав він.
— Йди, синку. Збирай усі іграшки.
Я подивилася на Андрія.
— Хто це? — спитала я без жодних емоцій.
— Та просто знайома. Мені нудно було, поки тебе не було. Ти ж сама поїхала.
— Халат зніми з неї. І залиш на ліжку.
Я пішла на кухню. Гора брудного посуду, порожні пляшки. Я почала відкривати шафки й забирати свою техніку.
Мікрохвильовку, кавоварку, блендер.
— Ти що робиш? — закричав Андрій, заходячи на кухню. — Це спільне майно!
— Це подарунки моєї мами. Забирай свій безлад і свою подругу.
Ми виносили речі в машину дві години. Андрій намагався щось доводити, але я просто не слухала. Павлик допомагав носити коробки. Коли ми сіли в авто, він запитав:
— Ми тепер з бабусею будемо жити?
— Поки що так. А там побачимо.
Ми повернулися в село. Мама вже стояла на ногах, поралася біля плити. Життя почало налагоджуватися якось саме собою. Через місяць я знайшла роботу бухгалтером у районному центрі — всього десять хвилин на автобусі. Зарплата була менша, ніж у місті, але й стресу в рази менше.
Андрій кілька разів дзвонив, просив повернутися, казав, що то була помилка. Свекруха теж дзвонила, бідкалася, що тепер нікому їй допомагати. Я слухала їхні голоси й дивувалася, чому раніше вони здавалися мені такими важливими.
Якось увечері ми сиділи на веранді. Мама пила чай, Павлик грався з котом.
— Лідо, — сказала мама. — А ти не шкодуєш, що так усе покинула?
— Ні, мамо. Я тільки тепер зрозуміла, що нічого й не покидала. Я просто повернулася до себе.
Зима пройшла спокійно. Дядько Юрій більше не з’являвся. Мама зміцніла, знову почала планувати, що садитиме навесні.
Одного разу в магазині я зустріла того самого хірурга, що оперував маму. Його звали Олег.
— Як ваша мама? — запитав він, усміхаючись.
— Дякую, добре. Ви врятували її.
— Це моя робота. А ви, бачу, перебралися сюди на зовсім?
— Схоже на те. Тут якось легше.
Ми розговорилися. Виявилося, він теж переїхав з міста, бо втомився від метушні. Запросив на каву. Я вперше за довгий час не відчула роздратування від чоловічої уваги.
Моє старе життя здавалося тепер якимось далеким і чужим, ніби я дивилася старий фільм з поганим звуком. Всі ті проблеми, які тиснули на мене в місті, розчинилися в сільському повітрі. Виявилося, що для щастя потрібно не так уже й багато: спокій, здорові рідні та вміння вчасно зачинити двері перед тими, хто тебе не цінує.
У хаті було тепло. Я дивилася у вікно на засніжений сад і знала, що завтра буде звичайний, спокійний день. І це було найкраще, що могло зі мною статися.
Чи хотіла б я щось змінити? Мабуть, ні. Кожна сварка зі свекрухою, кожна зрада Андрія і навіть те звільнення були просто кроками до цього моменту. Іноді треба, щоб усе розвалилося, аби на тому місці побудувати щось справжнє.
