fbpx

Сама ж стояла, наче вкопана. Вона не могла нікому, крім Любомира, довірити свою таємницю. Бо їх кохання – крадене, недозволене, сховане від людей. У нього є дружина і двійко дітей. Дівчатка-близнючки.

– Ви хотіли б доньку чи сина?

Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі – в душу.

– Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися.

– Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте…

Лариса не вийшла – вилетіла з кабінету. Медичка спантеличено дивилася їй услід.

«Не буде нікого. Перетерплю бiль. Згрiшу. Вже згрiшилa, – картала і заспокоювала себе водночас подумки Лариса. – А могли б батько й син мати одинакові імена. Ні!!! Коли дитина запитає, де батько, що відповім? Повіявся у світи?

Банальне, знайшла тебе в капусті? Господи, що за безглуздя в голову лізе…».

– Вислухай мене, це дуже серйозно, – завела мову під час короткої зустрічі з Любомиром.

– Давай, швидше, у мене часу обмаль.

– Послухай, я… ми…

– Лариско, якщо тобі приглянулась якась річ, кажи, скільки треба.

– Ні…

– Проблеми на роботі?

– Та ні, інше…

– У мене справді нагальні справи. Телефонуй. Ти ж знаєш, я для тебе…

– Добре, біжи.

Сама ж стояла, наче вкопана. Вона не могла нікому, крім Любомира, довірити свою таємницю. Бо їх кохання – крадене, недозволене, сховане від людей. У нього є дружина і двійко дітей. Дівчатка-близнючки. У неї міг би бути Любомир-старший і Любчик-молодший. А якщо це дівчинка? Була б Любомира або Люба, Любов… Ні, це хлопчик. Вона відчувала.

Любомир мріяв мати сина. Лариса бачила, якими очима він дивився на чужих Івасиків-Тарасиків.

Таки вирішила зізнатися. З хвилюванням набрала номер його телефону.

– Любомире, у нас буде дитина, – випалила без передмови. – Я ходила в поліклініку. Ти хотів би?..

Він мовчав. Вона чекала.

– Гадаю, ти знаєш, що робити. Увечері заскочу. Гроші – не проблема. Домовся з хорошим лiкaрeм.

Вікна її оселі того вечора були темні. Не хотіла вмикати світла. Не хотіла бачити Любомира. Хай думає, що її немає вдома. Він приходив. Дзвонив у двері. Чекав. Ішов й знову повертався…

Вранці ноги самі понесли до полiклiнiки.

– Дитини не буде! – випалила, влетівши до кабінету.

– Що? У мене пацiєнтка. Зачекайте, будь ласка, – лiкарка знову глянула в Ларисину душу.

– Пані, тут черга, – донеслося з коридору.

– Вибачте, звісно, черга…

… Лариса випадково зустріла Любомира через кілька тижнів. Не давався чути.

– Я у відрядженні був. Замотався. Навіть зателефонувати не мав часу. Звиняй, – виправдовувався.

– Тоді, увечері, ти приходив?

– Не пригадую. Щось було важливе, здається. А так, поважного партнера зустрічав. Звалився раптово на голову. Не встиг тебе попередити.

Любомир обманював, гадаючи, що її справді у той вечір не було вдома.

– Жаль…

– Чого жаль?

– Дитини. Її не буде.

– Ти це зробила?

У його голосі Лариса вловила відчутне полегшення.

– Це був син. Любчик.

– Ні!!!

… Перехожі тихцем споглядали на респектабельного чоловіка, котрий безпомічно озирався і розтирав по обличчі сльози. І кривдника поруч не було. І на дивака начеб то не схожий…

You cannot copy content of this page