– Ви хотіли б доньку чи сина?
Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі – в душу.
– Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися.
– Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте…
Лариса не вийшла – вилетіла з кабінету. Медичка спантеличено дивилася їй услід.
«Не буде нікого. Перетерплю бiль. Згрiшу. Вже згрiшилa, – картала і заспокоювала себе водночас подумки Лариса. – А могли б батько й син мати одинакові імена. Ні!!! Коли дитина запитає, де батько, що відповім? Повіявся у світи?
Банальне, знайшла тебе в капусті? Господи, що за безглуздя в голову лізе…».
– Вислухай мене, це дуже серйозно, – завела мову під час короткої зустрічі з Любомиром.
– Давай, швидше, у мене часу обмаль.
– Послухай, я… ми…
– Лариско, якщо тобі приглянулась якась річ, кажи, скільки треба.
– Ні…
– Проблеми на роботі?
– Та ні, інше…
– У мене справді нагальні справи. Телефонуй. Ти ж знаєш, я для тебе…
– Добре, біжи.
Сама ж стояла, наче вкопана. Вона не могла нікому, крім Любомира, довірити свою таємницю. Бо їх кохання – крадене, недозволене, сховане від людей. У нього є дружина і двійко дітей. Дівчатка-близнючки. У неї міг би бути Любомир-старший і Любчик-молодший. А якщо це дівчинка? Була б Любомира або Люба, Любов… Ні, це хлопчик. Вона відчувала.
Любомир мріяв мати сина. Лариса бачила, якими очима він дивився на чужих Івасиків-Тарасиків.
Таки вирішила зізнатися. З хвилюванням набрала номер його телефону.
– Любомире, у нас буде дитина, – випалила без передмови. – Я ходила в поліклініку. Ти хотів би?..
Він мовчав. Вона чекала.
– Гадаю, ти знаєш, що робити. Увечері заскочу. Гроші – не проблема. Домовся з хорошим лiкaрeм.
Вікна її оселі того вечора були темні. Не хотіла вмикати світла. Не хотіла бачити Любомира. Хай думає, що її немає вдома. Він приходив. Дзвонив у двері. Чекав. Ішов й знову повертався…
Вранці ноги самі понесли до полiклiнiки.
– Дитини не буде! – випалила, влетівши до кабінету.
– Що? У мене пацiєнтка. Зачекайте, будь ласка, – лiкарка знову глянула в Ларисину душу.
– Пані, тут черга, – донеслося з коридору.
– Вибачте, звісно, черга…
… Лариса випадково зустріла Любомира через кілька тижнів. Не давався чути.
– Я у відрядженні був. Замотався. Навіть зателефонувати не мав часу. Звиняй, – виправдовувався.
– Тоді, увечері, ти приходив?
– Не пригадую. Щось було важливе, здається. А так, поважного партнера зустрічав. Звалився раптово на голову. Не встиг тебе попередити.
Любомир обманював, гадаючи, що її справді у той вечір не було вдома.
– Жаль…
– Чого жаль?
– Дитини. Її не буде.
– Ти це зробила?
У його голосі Лариса вловила відчутне полегшення.
– Це був син. Любчик.
– Ні!!!
… Перехожі тихцем споглядали на респектабельного чоловіка, котрий безпомічно озирався і розтирав по обличчі сльози. І кривдника поруч не було. І на дивака начеб то не схожий…
