fbpx

Саме прилягла відпочити, як у двері подзвонили настирливо. Вкриласьковдроюі вирішила вдати, що мене просто немає, а може підуть із Богом. Та ні. Тепер уже дзвонив телефон. Довелось трубку таки брати і вилазити із-під ковдри. Голос був тривожним: “Мамо виручай”

Я двічі мама. Своїх дітей я виростила без чиєїсь допомоги “від” і “до”. Я узагалі сама дітей ростила. Ні фізично, ні матеріально не мала ні тільки підтримки, але й елементарного співчуття. Колишній чоловік не брав участь у житті дочки та сина, тому не було сенсу на нього розраховувати. Мама моя нездорова була – допомагати не могла, ще за нею треба було доглядати.

Я працювала на кількох роботах, але грошей взагалі не вистачало. Я не спала ночами і думала, як звести кінці з кінцями, як знайти час на дітей, на чому ще заощадити… І так минули всі мої молоді роки. Одні турботи та негаразди. Але зараз діти вже дорослі, тож я можу хоч трохи видихнути.

Я помітила, що потихеньку здаю позиції. Бракує енергії та здоров’я, адже важкий спосіб життя відгукнувся мені на старості років. Мені все більше хочеться проводити час у тиші. Але іноді таки з радістю мчу до подруг.

І так би я собі й жила б але є одне дуже неприємне “але” – донька залишає на мене онучку. Щовихідних я проводжу в її компанії. Мені соромно зізнатись однак, якщо чесно, я не хочу сидіти з нею. Мені не хочеться жодних дітей поруч себе! Я відняла вже своє. І це почуття мене переслідує, але я не можу зізнатися у цьому своїй дитині.

Останнім часом я відмовляю дочці. Вона на мене ображається. Донька не розуміє, чому я ухиляюся. Через це я почуваюся винною.

А ось, якраз перед Великоднем донька онуку привела і хотіла залишити її бо сама планувала поїхати на відпочинок. Тиждень я повинна була б бавити трирічну онучку одна.

Я не стрималась і все сказала прямо. Донька у сльози, адже квитки на руках і що робити вона просто не знала.

— Якщо тобі було так непросто без допомоги, так чому ти те саме робиш зі мною? Тобі хочеться, аби і я через це пройшла? Ти такого дитині своїй бажаєш.

Я так і не погодилась, онука нині із моєю сусідкою, бачу їх щодня.

Не знаю, чи буде спілкуватись зі мною моя донька після такого. Відчуваю себе винною, але в чім моя вина не розумію.

Скажіть, невже хотіти тиші спокою. то занадто велика забаганка? Я не маю на це права?

Чи все ж потрібно було переступити через себе?

Як би ви вчинили на моєму місці?

19,04,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page