Оксана сиділа за кухонним столом, тримаючи в руках чашку з давно охололим чаєм. На екрані телефону миготіли повідомлення про перекази. Знову. Знову ці перекази. Декілька тисяч туди, кілька тисяч сюди. Усе — Людмилі Миколаївні. Усе — свекрусі.
Вона вже навіть не дивувалася. Просто автоматично підраховувала в голові. За останні три місяці вийшло чимало. Дуже чимало.
А вони ж відкладали на ремонт у ванній. Кафель відходить, шви потемніли, але ремонт відкладається знову й знову. Зате свекруха отримує новий кухонний комбайн, дорогий крем для обличчя та ще багато чого.
Олег увійшов на кухню, весело насвистуючи якусь мелодію. Настрій у нього був чудовий. Надто чудовий.
— Оксано, дивись, що я знайшов! — він підсунув телефон їй під ніс. На екрані світилася мультиварка. Не проста, а сучасна, з безліччю програм і функцій. — Мамі сподобається, як думаєш?
Оксана глянула на ціну внизу. Дуже солідна сума.
— Це на день народження Людмили Миколаївни?
— Так! Через кілька днів же. Хочу, щоб у мами було все найкраще. Вона стільки для мене зробила.
Оксана мовчки відпила чай. Холодний, неприємний. Як і ця розмова.
— Олеже, а пам’ятаєш, у моєї мами теж скоро день народження?
Чоловік відірвався від екрана й подивився на дружину з легким здивуванням.
— А… так, точно. Ну і що?
— Я подумала, може, ми теж щось їй подаруємо? Хоча б квіти, або…
— Оксано, давай потім обговоримо, добре? — Олег знову уткнувся в телефон. — Зараз треба з цим подарунком визначитися. Тут доставка платна, але якщо замовлю сьогодні, встигнуть привезти саме до свята.
Оксана міцніше стиснула чашку. Тепла кераміка трохи заспокоювала. Вона згадала, як торік на день народження її мами Олег навіть не згадав про подарунок. Довелося самій бігти в магазин за квітами й тортом. А коли прийшли в гості, він увесь вечір сидів у телефоні й позіхав. Мама тоді нічого не сказала, лише сумно посміхнулася.
— Олеже, ні, давай зараз вирішимо, — Оксана поставила чашку на стіл трохи різкіше, ніж планувала. — Через тиждень мамі шістдесят. Це кругла дата. Треба щось гідне подарувати.
Чоловік відірвався від телефону й подивився на дружину вже з помітним роздратуванням.
— Слухай, у нас зараз грошей не так багато. Ти ж знаєш, що я щомісяця плачу за кредит. Плюс комуналка зросла.
— Кредит на тобі — завдяки твоїй мамі, не кажи мені про нього. Але на мультиварку гроші є?
— Знову починаєш, але це ж інше, — Олег насупився. — Це подарунок моїй мамі. Вона заслужила.
— А моя мама що, не заслужила?
— Не кажи дурниць! Просто зараз не той момент. Твоїй мамі щось купимо пізніше. На Новий рік, наприклад.
— Ага, знаю. Знову все увагу — тільки твоїй родині. Проходили.
Оксана відкинулася на спинку стільця. Руки під столом стиснулися. Не той момент. Пізніше. Вона чула ці слова вже не раз. Коли мама просила допомогти з ремонтом на дачі — не той момент. Коли треба було відвезти маму до лікаря — Олег був зайнятий, бо його мама попросила допомогти з покупками. Завжди знаходилися причини, чому Людмила Миколаївна важливіша.
— Гаразд, — Оксана підвелася з-за столу. — Тоді скажи прямо. Що ми подаруємо моїй мамі на день народження?
Олег знизав плечима, навіть не піднімаючи голови.
— Не знаю. Нічого, мабуть.
Оксана завмерла посеред кухні. Не знаю. Нічого. Просто так. Без вибачень, без спроби пом’якшити. Олег уже знову гортав екран, обираючи спосіб доставки для своєї техніки.
— Ти зараз серйозно? — голос Оксани пролунав тихіше, ніж вона очікувала.
— А що такого? — чоловік нарешті відірвався від телефону. — Ну немає грошей, Оксано. Усе вже розплановано. Подарунок мамі, потім комуналка, потім кредит. Усе. Порожньо. Твоя мама зрозуміє.
— Зрозуміє, — ехо повторила Оксана. — Звісно, зрозуміє. Вона завжди все розуміє. Тільки от твоїй мамі чомусь щомісяця щось потрібно. То комбайн, то крем, то ці твої перекази на картку. Я бачу виписки, Олеже. Я все бачу.
Обличчя чоловіка змінилося. Брови зійшлися, губи стиснулися.
— І що ти цим хочеш сказати?
— Хочу сказати, що за три місяці ти витратив на свою маму чимало з нашого спільного бюджету! Дуже багато, Олеже! А коли мова про мою родину, у нас раптом нічого немає!
— Не підвищуй голос, — Олег теж підвівся. — Моя мама виростила мене сама. Працювала на двох роботах, щоб я вчився, нормально одягався. Ти не уявляєш, через що вона пройшла.
— Зате я чудово розумію, через що проходжу я! — Оксана відчула, як тремтять руки. — Моя мама теж працювала все життя! Теж виростила мене! Але їй нічого не дістається, бо всі гроші йдуть Людмилі Миколаївні!
— Це мої гроші, і я вирішую, на що їх витрачати!
— Наші гроші! — Оксана ляснула долонею по столу. — Чи ти забув, що я теж працюю? Що я оплачую половину продуктів, інтернет, твою підписку на спортзал, куди ти ходиш раз на місяць!
Олег склав руки. На обличчі застиг вираз праведного обурення.
— Знаєш що, Оксано? Мені набридли твої докори. Моя мама — найважливіша людина в моєму житті. І якщо тобі це не подобається, проблема в тобі, а не в мені.
Оксана кліпнула. Раз. Другий. Найважливіша людина. Не дружина. Не сім’я. Мама.
— Ти розумієш, що ти зараз сказав?
— Чудово розумію, — Олег повернувся до вікна. — Мама заслуговує найкращого. Вона все життя собі в чомусь відмовляла, а тепер я можу її віддячити. І я буду це робити, подобається тобі це чи ні.
— Все життя собі в чомусь відмовляла? — Оксана гірко всміхнулася. — Моя мама досі носить светр, який я їй подарувала п’ять років тому! Вона економить на всьому, щоб хоч щось відкласти! А твоя Людмила Миколаївна…
— Не смій так про неї говорити! — Олег різко обернувся. — Ти взагалі не розумієш, яка вона жінка! Вона гідна поваги!
— А моя мама — ні?
— Я такого не казав!
— Саме це ти й кажеш! — Оксана ступила до чоловіка. — Моя мама не заслужила навіть букета квітів? А своїй ти вже обрав мультиварку?! Ти хоч чуєш себе, Олеже?!
— Досить кричати!
— Я кричатиму, скільки захочу! — голос Оксани зірвався. — Це моя квартира! Я за неї плачу! Я роблю ремонт! Я купую меблі! А ти тільки й робиш, що переказуєш гроші своїй дорогій мамусі!
— Ти зараз переходиш усі межі, — Олег зблід. — Я не дозволю тобі ображати мою маму.
— Я не ображаю! Я кажу правду! — Оксана відчувала, як усередині все кипить. — Ти маменькин синок, Олеже. Тобі тридцять два, а ти досі не можеш прийняти жодного рішення без оглядки на Людмилу Миколаївну!
— Неправда!
— Правда! — Оксана почала загинати пальці. — Коли я хотіла змінити диван у вітальні, ти спочатку показав фото матері! Коли я запропонувала поїхати на море, ти сказав, що треба спитати в мами, чи не потрібна їй допомога на дачі! Завжди, Олеже! Завжди вона на першому місці!
— І що в цьому поганого? — чоловік випростався. — Я піклуюся про маму! Це правильно!
— Піклування — це одне! — Оксана майже вигукнула. — А повне ігнорування дружини та її родини — зовсім інше! Ти пам’ятаєш, коли востаннє цікавився, як у моєї мами справи?
Олег мовчав. Дивлячись у підлогу, стиснув щелепи.
— От саме, — Оксана гірко посміхнулася. — Зате ти щодня телефонуєш Людмилі Миколаївні. Щодня! Вранці, вдень, ввечері! А я дізнаюся про проблеми своєї мами тільки коли сама дзвоню!
— Твоя мама чудово справляється сама, — кинув Олег. — У неї своє життя. А моя мама…
— Що, твоя мама? — перебила Оксана. — Вона безпорадна бабуся? Їй шістдесят чотири, Олеже! Вона на пенсії, але підробляє! Вона цілком активна жінка! Тільки їй зручно грати роль жертви, щоб ти бігав навколо неї з грішми!
— Ти зараз принижуєш мою маму! — обличчя Олега почервоніло. — І мене заодно!
— Я кажу те, що бачу! — Оксана не відступала. — Людмила Миколаївна чудово вміє керувати тобою! Їй варто лише натякнути, що щось потрібно, і ти одразу хапаєшся за картку!
— Вона не керує! Вона просто…
— Саме керує! — Оксана пройшлася по кухні. — Пам’ятаєш, як вона раптом «захворіла», коли ми збиралися в кафе на мій день народження? Як зручно, правда? І ти одразу все скасував, поїхав до неї. А виявилося, що в неї просто нежить!
— У неї був грип!
— Нежить, Олеже! Я сама потім дзвонила їй, вона зізналася! Сказала, що просто сумувала за тобою!
Олег знизав плечима.
— Ну і що? Мені шкода, що вона одна.
— А мені шкода, що в мене такий чоловік! — вирвалося в Оксани. Слова вилетіли самі, але вона не шкодувала. — Який навіть не може зрозуміти, що в нього є дружина! Що в його дружини є мама! Що її мама теж людина, якій іноді потрібні увага й турбота!
— Твоя мама надто незалежна, — пробурмотів Олег. — Вона сама все робить. Їй наша допомога не потрібна.
— Звідки ти знаєш?! — Оксана зупинилася прямо перед чоловіком. — Ти хоч раз запропонував їй допомогу? Хоч раз спитав, чи не потрібно чогось? Ні! Бо тобі байдуже!
— Це не так!
— Саме так! — Оксана відчувала, як по щоках течуть сльози, але не витирала їх. — Коли торік у мами зламався холодильник, хто їй допомагав? Я! Я одна їздила, шукала майстра, платила за ремонт! А де був ти? У своєї мами! Допомагав їй клеїти шпалери, які їй, до речі, й не треба було клеїти!Просто Людмилі Миколаївні захотілося уваги!
— Ти… ти просто ревнуєш, — Олег відступив на крок. — Тобі не подобається, що я люблю свою маму.
— Я не ревную! — Оксана витерла обличчя рукавом. — Я вимагаю справедливості! Вимагаю, щоб ти ставився до моєї родини так само, як до своєї! Але ти не можеш! Бо для тебе існує тільки Людмила Миколаївна!
— Знаєш що? — Олег схопив зі столу телефон. — Ти невдячна. Я працюю, приношу гроші додому. Я ніколи не пив, не гуляв. А ти влаштовуєш сцени через якийсь подарунок!
— Це не сцена! — вигукнула Оксана. — Це називається мати гідність! Я не дозволю тобі ігнорувати мою маму!
— Тоді сама купи їй щось! — огризнувся Олег. — На свої гроші! А мої я витрачу на маму!
— Твої гроші? — Оксана відчула, як руки знову затремтіли. — У нас спільний бюджет, Олеже. Чи ти забув?
— Я заробляю більше, — чоловік випростався. — І я маю право вирішувати, куди їх витрачати.
— Ах ось як? — Оксана повільно кивнула. — Значить, тепер це твої гроші? Добре. Тоді ось що я тобі скажу. Ця квартира — моя. Вона куплена на спадщину від бабусі ще до нашого весілля. І я маю повне право вирішувати, хто в ній живе.
Олег насупився.
— Ти до чого це?
— До того, — Оксана підійшла до дверей і відчинила їх, — що ти можеш збирати свої речі.
— Що?! — чоловік витріщився на неї. — Ти жартуєш?
— Ні, — голос Оксани був дивно спокійним. — Я абсолютно серйозно. Збирай речі й іди.
— Куди я піду?!
— До мами, — Оксана знизала плечима. — Раз вона для тебе така важлива. Поживеш у неї. Радуватимеш її своєю присутністю щодня. Купуватимеш блендери, комбайни й усе інше. Без моїх докорів і сцен.
— Ти не можеш мене вигнати!
— Можу, — Оксана подивилася чоловікові в очі. — Це моя квартира. І я більше не хочу жити з людиною, для якої я на другому місці. Після мами.
Олег стояв посеред кухні, роззявивши рота. Він явно не чекав такого повороту. Оксана бачила, як він лихоманково думає, що сказати, як усе виправити. Але вона вже вирішила. Можливо, занадто швидко. Можливо, під впливом емоцій. Але вона втомилася. Втомилася відчувати себе другосортною. Втомилася змагатися зі свекрухою за увагу власного чоловіка.
— Оксано, давай заспокоїмося, — Олег спробував примирливий тон. — Ми обоє наговорили зайвого. Давай просто…
— Ні, — Оксана похитала головою. — Не треба. Я все вирішила. Збирай речі.
— Але куди я… я не можу просто так…
— Можеш, — вона розвернулася й пішла до спальні. — У тебе є година. Забирай усе своє й іди.
Наступні дні пройшли немов у тумані. Оксана взяла відгул на роботі, не пояснюючи причин. Сидела вдома, дивилася у вікно. Олег намагався дзвонити, писати. Вона не відповідала. Одного разу до дверей приходила Людмила Миколаївна. Оксана навіть не відчинила. Просто стояла за дверима й слухала, як свекруха причитає про невдячність, про зруйновану сім’ю, про те, що Олег завжди був занадто добрим до неї, Оксани.
Через тиждень Оксана зібралася й поїхала до юриста. Документи на розлучення оформили швидко. Юристка — жінка років п’ятдесяти з втомленим обличчям — вислухала коротку версію історії й кивнула.
— Багато таких, — сказала вона просто. — Чоловіки, які не можуть відірватися від матері. Потім дивуються, чому дружини йдуть.
Оксана підписала всі папери й вийшла з офісу з відчуттям дивної порожнечі. Не полегшення, ні. Просто порожнечі. Ніби всередині утворилася діра.
Вона йшла вулицею й думала, що мала б відчувати злість, образу, біль. Але відчувала лише втому.
Потім Оксана спеціально поїхала в ювелірний магазин. Довго вибирала, переглядала прикраси. Зупинилася на золотому ланцюжку з кулоном. Мама давно хотіла щось подібне, але завжди відмовлялася, коли Оксана пропонувала купити. Казала, що дорого, що не треба, що є важливіші витрати.
Тепер Оксана могла собі це дозволити. Без оглядки на чиїсь думки. Без страху, що хтось скаже: «А от моїй мамі ти купила тільки квіти».
День народження мами припав на суботу. Оксана приїхала раніше, з букетом троянд і гарно запакованою коробочкою. Мама відчинила двері, посміхаючись.
— Заходь, заходь! Я торт спекла, твій улюблений, шоколадний.
Вони сіли на кухні. Мама розливала чай по чашках, розповідала щось про сусідів, про роботу в бібліотеці. Оксана слухала напівуважно. Потім дістала коробку.
— Мамо, це тобі.
Мама взяла коробку обережно, ніби щось крихке.
— Оксано, що це?
— Відкрий.
Мама відкрила. Завмерла, дивлячись на кулон із ланцюжком.
— Доню… це занадто дорого. Навіщо?
— Бо ти цього заслуговуєш, — Оксана взяла мамину руку. — Ти все життя на собі економила. Купувала мені одяг, іграшки, книжки. А сама ходила в одному й тому ж. Тепер моя черга.
Мама кліпнула. По щоках покотилися сльози.
— Оксано… ти якась інша. Щось сталося?
Оксана зітхнула. Розповіла. Коротко, без зайвих деталей. Про конфлікт, про розлучення, про рішення почати все заново. Мама слухала мовчки. Коли Оксана закінчила, мама підвелася й обійняла дочку.
— Я давно бачила, що тобі погано. Але не хотіла лізти. Думала, самі розберетеся, — сказала мати тихо.
— Розібралися, — Оксана спробувала посміхнутися. — Просто не так, як він очікував.
— А ти як? — мама відсторонилася, вдивляючись у обличчя дочки. — Тобі важко?
Оксана задумалася.
— Знаєш, ні. Тобто, неприємно, звісно. Але не важко. Скоріше… легше. Ніби тягар з плечей зняли.
Мама кивнула.
— Значить, усе правильно. Коли стосунки стають тягарем, їх пора закінчувати.
Вони пили чай, їли торт. Мама приміряла подарунок, крутилася перед дзеркалом. Сміялася, як дівчинка. Оксана дивилася на неї й думала, що ось це й є щастя. Не дорогі подарунки з обов’язку. А просто можливість порадувати близьку людину. Без оглядки. Без почуття провини.
Коли Оксана збиралася йти, мама провела її до дверей.
— Оксано, якщо що — я завжди поруч. Потрібна допомога, місце переночувати, просто поговорити — дзвони. У будь-який час.
— Дякую, мамо, — Оксана обійняла матір. — Я знаю.
Дорогою додому Оксана думала про майбутнє. Про квартиру, яка тепер тільки її. Про гроші, які можна витрачати на свій розсуд. Про те, що більше не доведеться підраховувати, скільки пішло на подарунки свекрусі.
Не доведеться слухати нотації про те, яка Людмила Миколаївна чудова й скільки вона зробила для сина.
Телефон завібрував. Повідомлення від Олега. Оксана навіть не стала читати. Просто видалила.
Вдома вона приготувала собі вечерю. Сіла за стіл. За вікном стемніло, запалилися ліхтарі. Десь далеко проїхала машина, загавкав собака. Звичайний вечір. Звичайне життя.
Тільки тепер — її власне. Без компромісів, без спроб догодити всім, без вічного відчуття, що ти на другому місці.
Завтра треба буде зайнятися ремонтом у ванній. Може, кредит узяти.
Давно пора. Потім, можливо, змінити шпалери в спальні. Ті, що подобаються їй, а не Людмилі Миколаївні. І взагалі — почати жити так, як хочеться.
Без оглядки на чиїсь думки.
Це була її квартира. Її життя. І її рішення. І заради цього відчуття варто було розлучитися. Краще бути самій і покладатися на себе, ніж жити з маменькиним синком.
Головна картинка ілюстративна.
