— Ти серйозно збираєшся піти? Просто так, залишивши нас? — голос Олега тремтів від подиву й розпачу, коли він стояв у дверях нашої квартири, тримаючи на руках одного з хлопчиків.

— Так, Олеже. Я більше не можу так жити. Кожен день — це обов’язки, які душать мене. Я хочу дихати вільно, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівно, хоча всередині все кипіло.

— А ми? Твої сини? Ти думаєш тільки про себе? Я ж тебе кохаю, я все для тебе робив! Як ти можеш бути такою егоїстичною?

— Саме тому й можу. Бо весь цей час я жила не своїм життям. Вибач, але я йду.

Він дивився на мене довго, очі блищали від сліз, які він стримував.

— Іди тоді. Але пам’ятай, що ти втрачаєш.

Я повернулася і вийшла, звісно, жаль було хлопців, але водночас відчувала полегшення, ніби скинула важкий тягар.

Я часто згадую своїх батьків з теплотою, хоча й не знаю, де вони зараз і що з ними. Вони завжди були надзвичайно турботливими, дбали про мене так, ніби я була крихким скарбом, який потрібно захищати від усього світу.

Вони передбачали мої потреби заздалегідь і вирішували всі мої дрібниці самі, не даючи мені навіть шансу спробувати самостійно.

У дитинстві я не могла обрати навіть просту іграшку в магазині. Мама завжди казала: “Я краще знаю, що тобі сподобається, доню”. Вона приносила ляльок чи книжки, які вважала ідеальними, а я мовчки кивала, хоча мріяла про щось зовсім інше.

Тато ж купував солодощі, які любив сам, ігноруючи мої тихі натяки на інші смаколики.

— Ось, спробуй ці шоколадки, вони найкращі! — казав він з усмішкою, простягаючи пачку.

— Дякую, тату, — відповідала я, хоча в голові думала про яскраві льодяники, які бачила в кіоску.

Те саме було з гуртками та секціями. Батьки записували мене на малювання та ліплення, бо вважали, що це розвиває творчість. Але я не відчувала жодного захвату від фарб чи глини.

Навпаки, ці заняття викликали в мене тільки роздратування. Іноді я сиділа за мольбертом і тихо плакала, малюючи черговий натюрморт.

Керівниця гуртка якось запросила батьків на розмову.

— Ваша донька не дуже зацікавлена, — сказала вона м’яко. — Можливо, варто спробувати щось інше? Музику чи спорт?

Але мама тільки посміхнулася: “Ні, ми впевнені, що це їй піде на користь. Треба просто звикнути”.

І я продовжувала ходити, бо сперечатися не вміла.

Все змінилося, коли я пішла до школи. Там панувала зовсім інша атмосфера — свободи й незалежності. Мій клас був повний дітей, які мали свою думку і не боялися її висловлювати.

Більшість однокласників самі вирішували, що носити чи як проводити час, а таких, як я, кого батьки тримали під постійним контролем, було небагато.

Спочатку мені було дивно бачити, як хтось сперечається з учителем.

— Чому ми маємо читати саме цю книгу? Вона нудна! — казала одна дівчинка, Оксана, піднімаючи руку.

Учителька здивовано піднімала брови, але слухала. Для мене авторитет дорослих був абсолютним, як закон природи.

Але незабаром я потоваришувала з найактивнішими — Оксаною та кількома хлопцями. Вони помітили мою тихість і почали підбадьорювати.

— Ти чому завжди мовчиш? Скажи, що думаєш! — сміялася Оксана на перерві.

— Боюся, — зізналася я.

— Чого? Учителі не кусаються. Спробуй раз — і захочеш ще!

Поступово я почала пробувати. Спочатку тихо, потім голосніше. Одного разу на уроці я заперечила вчительці щодо домашнього завдання.

— А чому так багато? Ми ж не встигнемо!

Клас завмер, а вчителька посміхнулася: “Ого, Марійко, ти теж маєш думку? Добре, зменшимо”.

Я відчула смак свободи.

Моя найближча подруга стала Світлана. Вона росла в сім’ї, де все було непросто — батьки часто змінювали роботу, грошей бракувало, але Світлана мала повну свободу. Вона сама вирішувала свій розпорядок дня і цінувала це понад усе.

Одного вечора, гуляючи парком, вона раптом сказала:

— Знаєш, Марійко, я мрію одного дня просто взяти і поїхати кудись далеко. Залишити все і почати нове життя, де ніхто не вказує, що робити.

— Звідки така ідея? — запитала я, серце забилося швидше.

— Бо тут все набридло. Хочу бути сама собі господинею. А ти б поїхала зі мною?

Я мовчала, але в душі щось прокинулося.

— Обіцяй, що нікому не скажеш, — прошептала вона.

— Обіцяю.

З того дня ми стали планувати. Збирали кошти потайки. Батьки давали мені небагато на кишенькові витрати, то ж економити було важко. Світлані — ще важче. Але ми вигадували способи: збирали пляшки, старі газети, здавали все, що можна.

— Дивись, сьогодні знайшла цілу купу! — раділа Світлана, показуючи мішок.

— Супер! Трохи ближче до мрії, — відповідала я, допомагаючи сортувати.

Ми мріяли голосно, але тихо — в листах чи на прогулянках.

Після школи ми сказали батькам, що їдемо вступати до вишу в іншому місті, як вони й хотіли. Але насправді зібрали речі й сіли на поїзд. Подорож тривала довго, але ми сміялися й планували майбутнє.

Перед від’їздом я тихенько перевірила батьківські гаманці й додала до наших заощаджень. Світлані не вдалося, але разом ми мали достатньо, щоб почати.

На новому місці було неймовірно складно. Ми шукали роботу, орендували крихітну кімнату, вчилися готувати, прати, планувати бюджет. Бували моменти, коли хотілося здатися.

— Може, повернемося? — питала я одного разу, сидячи на підлозі з чашкою чаю.

— Нізащо! Ми ж обрали свободу. Тримаймося разом, — міцно обіймала мене Світлана.

— Ти права. Не здамося.

Ми підтримували одна одну, і поступово життя налагоджувалося. Я знайшла роботу в кафе, Світлана — в магазині. Ми сміялися з помилок, святкували маленькі перемоги.

Через кілька років я познайомилася з Олегом. Він був старший, досвідченіший, і ми швидко зблизилися. Розмови з ним були легкими, він слухав і розумів.

Але Світлана насторожилася.

— Обережно, Марійко. Він такий… впевнений у всьому. Не втрать себе знову.

— Та ні, він просто допомагає, — заперечувала я.

Олег справді дбав про мене. Купував подарунки, планував вихідні. Його поради були розумними, і я звикла прислухатися.

— Краще так зробити, повір, — казав він м’яко про вибір фільму чи ресторану.

— Добре, як скажеш, — погоджувалася я.

Згодом він освідчився.

— Марійко, вийдеш за мене? Хочу, щоб ми були разом завжди.

— Так, звісно! — раділа я.

Ми одружилися тихо. Зі Світланою ми бачилися рідше — вона жила своїм вільним життям, подорожувала, змінювала роботи. А я — з Олегом.
Потім настала вагітність.

Виявилося, що близнюки. Мені стало важче рухатися, все давалося з труднощами. Олег допомагав у всьому: готував, супроводжував до лікаря, піклувався.

— Ти моя найкраща, відпочинь, я все зроблю, — казав він ніжно.

Але я відчувала, як втрачаю контроль над собою. Навіть прості справи вимагали його допомоги. Я дивилася в дзеркало й не впізнавала себе — тіло змінилося, рухи сповільнилися.

— Після народження все налагодиться, — заспокоював Олег.

Я намагалася радіти малюкам, але іноді думала, що вони теж обмежують мою свободу.

Народження пройшло добре. Два чудових хлопчики. Я старалася бути гарною мамою: годувала, гулила, співала колискові. Олег був ідеальним татом — купав, гуляв, грав.

Але через кілька місяців я відчула, що задихаюся. Розпорядок дня крутився навколо сім’ї: сніданки, прогулянки, вечірні казки. Для себе — нічого.

— Олеже, мені потрібно більше часу на себе, — сказала я одного вечора.

— Але ж ми сім’я. Треба разом, — відповів він.

Розмови ставали частішими.

— Ти завжди думаєш тільки про свої бажання? А ми з дітьми? — дорікав він.

— Я намагаюся, але не можу так далі!

Коли хлопчикам виповнилося два з половиною, я влаштувала їх до дитсадка. І тоді вирішила: час другого кроку до свободи.

Ми довго розмовляли з Олегом. Він просив залишитися, обіцяв змінитися, але я була непохитна.

— Я кохаю тебе, але не можу бути тільки мамою й дружиною. Мені потрібне своє життя.

Він зітхнув важко: “Якщо так хочеш… Гаразд”.

Розлучення пройшло спокійно. Хлопчики залишилися з ним — він міг дати їм стабільність. Я відвідую їх щотижня: граємося, гуляємо, сміємося. Вони раді мені, обіймають міцно.

— Мамо, коли ти знову прийдеш? — питають вони.

— Скоро, мої любі. Дуже скоро.

Потім я повертаюся до свого світу — роботи, подорожей, друзів. Живу так, як мріяла колись зі Світланою.

Іноді сумніваюся: чи правильно вчинила? Навіть Світлана після всього сказала:

— Марійко, ти, мабуть, поспішила. Діти ростуть, а ти…

Але я знаю: інакше не могла. Свобода — це те, за що я боролася все життя. Можливо, я не ідеальна мати чи дружина, але я нарешті сама собі господиня. І це відчуття варте всього.

Хіба не так?

Головна кратинка ілюстративна.