— Ні, ні й нізащо! — рішуче заявила тоді Поліна. — Навіть обговоренню не підлягає. Ми вже вирішили все багато років тому — ти що, хочеш підняти цю тему знову, щоб зіпсувати настрій? У нас же все добре, чи не так? Для чого тобі ця дивна вигадка?
— Чому “вигадка”?! — з обуренням перепитав Ростислав. — Ми з тобою разом понад п’ять років, у нас двоє синів, по чотири роки кожному. Гадаю, офіційно оформити стосунки було б правильно.
— А що мають до цього діти? — стиха мовила Поліна, — Я не розумію, навіщо потрібна реєстрація? Навіщо зараз? Ми й так живемо добре.
— Як навіщо? — вигукнув він. — Ми сім’я, а якщо щось трапиться? Хіба це правильно?
— Усе буде добре, я впевнена, — відмахнулася вона.
— Ти так вважаєш, але ж усе може статися. А якщо щось зі мною, Полю? Подумай: хто успадкує квартиру, авто, дачу, заощадження, мій невеличкий бізнес? Усе це піде невідомо кому — і ти, і мої діти залишитесь ні з чим!
— Мені твоє майно не потрібне, — відповіла Поліна. — З моєю роботою я зможу забезпечити і себе, і дітей. А твої статки нехай лишаються твоїй матері.
— Тобто ти свідомо уникаєш шлюбу зі мною бо все ще тримаєш образу на мою маму? — поставив пряме запитання Ростислав.
— Чого мені на неї ображатися? — усміхнулася Поліна.
— Ну тут і пригадувати не потрібно.
Сім’я Ростислава була дуже забезпеченою. Оскільки його тата не стало, син успадкував його невеликий бізнес і хоч тато його готував до того, але отримавши справу у свої руки той розгубився.
Колишні татові друзі і партнери замість того, аби підтримати Ростислава, тягнули “ковдру” на себе. Напевне він би втратив усе, якби не узяв на роботу тиху скромну і дуже розумну Поліну.
Дівчина з села із простої сім’ї. Прийшла на посаду бухгалтера і якось непомітно перебрала на себе управляння усіма справами. Вна підказувала Ростиславу, пояснювала, зупиняла і навпаки, підштовхувала коли те було потрібно.
За рік хлопець закохався до нестями, а справи пішли вгору.
— Ти – син свого тата, – казали йому ті, хто ще нещодавно говорили що той не має хисту.
От тільки свекруха майбутньої невістки не хотіла. Вона щиро вважала, що не кохання поєднало молодих і що Поліна має якісь свої плани на все.
Саме тому Поліна принципово не погоджувалась на шлюб із Ростиславом. От такі розмови у них виникали періодично, але вони й далі жили, як жили. Та ось тепер нова ситуація: матір Ростислава почала розповідати, що у неї є чудова наречена для нього — дев’ятнадцятирічна студентка. І тоді Ростислав сполошився.
Він знову зважився просити Поліну оформити їхній союз офіційно, щоби мама припинила “сватати” його. Але Поліна була непохитною:
— Я не збираюся йти наперекір собі. Ми стільки років прожили без штампу. Навіщо мені це зараз?
Ростислав мовчки вислухав її, а потім зауважив:
— Ну добре… Тоді я нічим не зможу завадити мамі привести ту дівчину в мою квартиру, показувати мене як жениха.
Після цих його слів Поліна задумалася: може, все ж краще офіційно узаконити стосунки, аби свекрусі не вдалося їх розлучити? Вона чітко відчула, як їй неприємна думка, що інша стане дружиною Ростислава.
Тоді вона наважилася зателефонувати Ларисі Іванівні (матері Ростислава). І запропонувала їй цікаве рішення: мовляв, “Я офіційно виходжу заміж за вашого сина, але ми укладаємо шлюбний договір, у якому чітко прописано, що ваша нерухомість залишається вашою, а наше майно залишається за нами. І мені гарантується певна незалежність”.
Коли Ростислав повернувся додому з роботи, Поліна із сяючими очима заявила:
— У мене є для тебе три гарні новини, коханий. По-перше, ми з тобою одружимося офіційно — твоя мама нарешті погодилася. По-друге, діти твої будуть внесені до усіх документів, згідно із законом. А по-третє…
Ростислав застиг в очікуванні:
— І що за третя новина?
Поліна усміхнулася:
— Я укладаю шлюбний договір, у якому чітко прописані межі нашої власності та обов’язків. Я впевнена, це захистить нашу родину від майбутніх непорозумінь. А ще від того, що хтось колись знову вирішить тебе знайомити з кимось.
Ростислав полегшено видихнув:
— Домовилися. Згоден. І мама, схоже, теж.
За кілька тижнів відбулася скромна церемонія розпису. Мати Ростислава була присутня, трималась підкреслено зверхньо. Але врешті, побачивши щасливі обличчя сина й невістки, вона, здається, трохи пом’якшала.
Потім були родинні посиденьки, на яких рідня обережно тішилася за молоду (поки що формально) пару. Діти бігали поміж гостей.
Лариса Іванівна, на подив Поліни, цього разу поводила себе більш-менш ввічливо й навіть кинула кілька приємних слів у бік невістки.
Ніхто не згадував ті давні образи, які колись стали причиною того, що пара аж настільки довго не могла дійти до РАЦСу..
Коли свято скінчилося, Поліна глянула на Ростислава:
— Ну от, тепер усе офіційно. Що змінюється для нас?
Він узяв її за руку:
— Тільки те, що ми зміцнили наш зв’язок. А решта – як і було: ми сім’я, ми кохаємо одне одного, виховуємо дітей.
Поліна посміхнулася, відчувши в душі легкість. Пізно ввечері, коли діти вже спали, Ростислав і Поліна сиділи на кухні за чашкою теплого чаю. Він глянув на дружину:
— Дякую, що ти погодилася на цей крок. Я знаю, тобі було важко.
Поліна посміхнулась. Ніхто крім її матері не знав. як важко їй дався той крок. Вона хотіла бути дружиною Ростислава. вона давно мріяла про білу сукню і марш Мендельсона.
Але й оці причіпки і криві погляди. Хай Поліна і тримала бізнес чоловіка на рівні, хай і розвивала справу, але назавжди в очах свекрухи вона залишалась дівчинкою з села, яка прийшла на все готове.
А може, і не треба було виходити заміж? Покинути Ростислава і його маму і розвивати свою справу? Але ж діти.
Головна картинка ілюстративна.
