Весільний вальс щойно закінчився, і наш святковий бенкет був у розпалі. Я, як наречена, почувалася на сьомому небі від щастя, дивлячись на свого чоловіка, Максима. Ми готувалися до цього дня багато місяців.
Раптом до нашого столу підійшла Світлана, його колега. Вона була в ошатній сукні, але її обличчя було напруженим, а погляд — рішучим. У руці вона стискала аркуш паперу.
— Максим, — її голос був на диво спокійним, але лунав у майже заповненій гостями залі, — нам потрібно поговорити.
Максим, здивований її раптовою появою, підвівся.
— Світлано, що сталося? Сьогодні ж наше весілля, — він намагався говорити м’яко.
— Саме тому, — вона проігнорувала його слова і поклала аркуш паперу на весільний рушник прямо перед ним. Це був видрукуваний електронний лист, текст якого я не могла прочитати, але відчувала його небезпеку.
— Ти збираєшся далі прикидатися? Ти обіцяв мені зовсім інше, Максиме.
Я втрутилася, відчуваючи, як уся моя внутрішня рівновага починає руйнуватися.
— Світлано, я не розумію, що тут відбувається. Це недоречно. Що ти хочеш від нас?
Світлана повернулася до мене, і в її очах промайнуло щось, схоже на зневагу.
— Аліно, ти справді не розумієш? — вона гірко усміхнулася. — Ти думаєш, що ти єдина, хто був у житті Максима останні місяці? Ти справді віриш у його казки про відрядження та невідкладні справи?
Максим спробував її зупинити, потягнувши за рукав.
— Світлано, не треба! Ми ж домовилися.
— Домовилися? — вона висмикнула руку. — Домовилися, що ти все розповіси їй до весілля. Домовилися, що ти не будеш мене водити за ніс. А тепер ти стоїш тут, одружуєшся з іншою, а я маю мовчки спостерігати? Так от, я не буду! Я вже не сама, Максиме. Тепер нас двоє. І це — твій обов’язок. Ти не маєш права приймати рішення, яке впливає тільки на тебе.
Зал замовк. Деякі гості почали перешіптуватися. Я відчувала, як моє обличчя палає, а навколишній світ розмивається.
— Що ти маєш на увазі, «вас двоє»? — мій голос ледь чутно тремтів. — Ти вагітна?
Світлана кивнула, її очі були повні виклику.
— Так, Аліно. Від твого чоловіка. І я вважаю, що йому буде краще зі мною. З ним ми зможемо створити справжню родину. Ти, схоже, не помічала його відсутності, а я — завжди була поряд.
Я подивилася на Максима. Він стояв, опустивши голову, не в змозі вимовити ні слова. Ця мовчанка була гучнішою за будь-яке зізнання.
— Максиме, — звернулася я до нього. Моє серце, здавалося, перетворилося на крижаний уламок. — Подивися мені у вічі і скажи. Це правда?
Він повільно підняв погляд, у якому була лише розгубленість і почуття провини.
— Аліно. Я не знаю, що сказати. Це все сталося несподівано. Але вона права, — він кивнув на Світлану. — Я маю відповісти за свої дії.
У цей момент я зрозуміла, що моє весілля, моє щастя, мої мрії — все розлетілося на друзки.
— Чудово, — промовила я, знімаючи з пальця обручку і кидаючи її на білу скатертину. Вона дзенькнула об тарілку. — Тоді забирай свого чоловіка. Він тобі більше потрібен. А я не буду частиною цього цирку. Забери його і йдіть. Прямо зараз.
Я повернулася до батьків, які в шоці спостерігали за цією сценою, і лише прошепотіла:
— Я більше не наречена. Свято закінчилося.
Максим і Світлана, здавалося, усвідомили, що наробили, але було пізно. Вони мовчки покинули зал, а я залишилася посеред зруйнованого свята.
Я працювала в одній великій компанії, що займається логістикою, вже три роки. Саме там я і познайомилася з Максимом. Він був нашим новим провідним фахівцем.
У нас швидко зав’язалися стосунки. Максим був уважний, завжди підтримував мої ідеї, і з ним було неймовірно комфортно. Наше весілля було природним продовженням нашого роману, і я була впевнена в нашому майбутньому.
З моменту того весілля минуло чотири роки. Я вже давно не працюю в тій компанії. З Максимом ми не бачились усі ці роки.
Однак той інцидент на весіллі залишив глибокий слід. Я довго переживала через те, як усе сталося. Мені було шкода себе. Я плакала за втраченими ілюзіями, за тим, як мав виглядати мій ідеальний весільний день, моє життя у шлюбі. Я так і не зустріла іншого. Вважала що моє життя скінчилось. Просто існувала собі і все.
Якось я зустріла нашу спільну знайому, Наталію, з колишньої роботи. Ми сіли за кавою, і Наталія розповіла мені новини.
— Аліно, ти навіть не уявляєш, що сталося з Максимом та Світланою!
Мене обдало холодом. Я не згадувала про них уже багато місяців.
— Що з ними? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.
— Пам’ятаєш Світлану, яка прийшла на весілля? — Наталія понизила голос. — Вона була вагітна, ти ж знаєш. Потім вона народила, а потім, через рік, ще й двійнят! Уяви собі, у неї стало троє маленьких дітей менше ніж за два роки!
Я була приголомшена. Три дитини. Я пам’ятала, як вона тоді казала, що «вони не самі».
— І як вони справлялися? — запитала я.
— Спочатку нібито так, — розповідала Наталія. — Максим намагався, але цей тягар був для нього нестерпним. Світлана була постійно втомлена, вимагала від нього повної віддачі, а він виявився не готовим до такого батьківства. На ньому ж лежала відповідальність за всіх!
Я слухала мовчки, а Наталія продовжувала, і її слова змусили мене застигнути просто.
— Аліно, Максим просто втік. Я знаю, це звучить неймовірно, але він залишив Світлану одну з трьома малими дітьми. Залишив їй лише невелику суму грошей на перші потреби і поїхав за кордон. Кажуть, він навіть не виходить на зв’язок.
Я відкинулася на спинку стільця. Вся картина прояснилася. Його «любов» до Світлани, його «відповідальність» за вчинок на моєму весіллі — все це виявилося лише слабкістю та страхом перед справжніми обов’язками.
— Вона залишилася зовсім одна, — закінчила Наталія. — Їй доводиться дуже важко. Усі її родичі засуджують її, бо вважають, що вона сама винна, забравши чоловіка з весілля. кажуть, що то твої сльози їй вилились.
Я сиділа, дивлячись у вікно. І в цей момент я відчула неймовірне полегшення. Уся гіркота, усі сльози, які я пролила за ці чотири роки, думаючи про «втрачене кохання» і зруйнований ідеальний день, раптом випарувалися.
Я глибоко вдихнула і посміхнулася.
— Дякую тобі, Наталіє, за ці новини.
Я зрозуміла, що доля, в особі Світлани, тоді на весіллі, не зруйнувала моє життя, а врятувала його. Вона забрала чоловіка, який не був готовий до справжніх стосунків, чоловіка, який тікав від відповідальності. Якби я вийшла за нього заміж, я б могла опинитися на місці Світлани. А тепер я маю попереду ціле життя і змогу обрати справді надійного і вірного супутника.
За ці чотири роки я без утоми працювала і піднялась кар’єрними сходами. нині я маю стабільний і досить хороший заробіток. Я живу у своїй окремій квартирі, я не втратила, а отримала у той день.
Я подумки подякувала долі за те, що все тоді повернулося саме так, а не інакше. Те, що здавалося найбільшою образою та руйнуванням, виявилося найбільшим благословенням.
Головна картинка ілюстративна.
