— Богдане, уявляєш, мені дали премію — цілих 30 000 гривень! — радісно вигукнула я, заходячи на кухню. Тієї миті я мріяла про море і відпочинок, якого ми не бачили два роки.

Але чоловік, ліниво колупаючись у тарілці, буркнув:

— Клас, тоді допоможеш моїй мамі з ліками і санаторієм за бо її пенсія все не покриває

Я зайшла на кухню, сяючи від щастя, тримаючи сумку в руках. Мої очі горіли, бо я не вірила, що отримала премію — 30 000 гривень!

Три місяці наднормової роботи, безсонні ночі, пропущені вихідні — усе це нарешті окупилося. Я мріяла про справжній відпустку: море, сонце, шум прибою, щоб відключитися від робочих проблем.

— Класно, — без ентузіазму відгукнувся Богдан, розмазуючи їжу по тарілці. — Тоді зможеш допомогти моїй мамі з ліками і санаторієм. Їй зле останнім часом.

Я застигла, моя посмішка згасла. Зробивши глибокий вдих, я обережно поставила сумку на стілець.

— Що, вибач? Твоя мама знову занедужала? — спитала я, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині закипало. — А куди дівається її пенсія? Я думала, вона цілком пристойна.

— Ти жартуєш? — Богдан відірвався від тарілки і глянув на мене. — Яка пенсія покриє відпочинок у пристойному місці? Мама роками не може нормально оздоровитись.

— Роками? — Я підняла брови. — А місяць тому нова шуба за 40 000 — це що було? Невідкладна потреба дляздоров’я?

Богдан кинув виделку на тарілку, звук різанув по вухах.

— Тобто моя мама тепер не має права шубу купити? Вона все життя економила, відмовляла собі в усьому заради мене. Хай хоч на старості щось собі дозволить.

— Я її поважаю за це, — відповіла я, сідаючи за стіл навпроти. — Але коли вона скаржиться, що немає грошей на аптеку, і водночас купує шубу за 40 000 — це, вибач, дивно. Чому я повинна віддавати свою премію, за яку я гарувала?

— Ти порівнюєш відпочинок зі здоров’ям моєї мами? — голос Богдана став гучнішим. — Справді, Наталю? Вона старіє, їй потрібна допомога. Це мій обов’язок — піклуватися про неї.

— Твій обов’язок, але не мій, — спокійно заперечила я. — Я не проти допомагати твоїй мамі, але не всією премією і не після того, як вона купила шубу і золоті сережки.

— Що? — Богдан здивувався. — Які сережки?

— Ти не бачив? Вона хвалилася ними на своєму дні народження, сказала, що це «подарунок собі коханій». Не виглядала вона тоді не здоровою чи бідною, — я почала викладати продукти з сумки.

— Може, вона не хотіла нас турбувати, — уперто продовжував Богдан. — Ти її не розумієш. Вона горда, не скаржитиметься на негаразди.

Я ледь стрималася, щоб не розсміятися.

— Не скаржитиметься? Богдане, ти серйозно? Кожен наш візит — це перелік недуг і невдячних дітей інших бабусь. Але варто мені сказати, що я втомилася чи погано почуваюся, твоя мама одразу заявляє, що я симулюю і не знаю, що таке справжні негаразди.

— Ти просто її не любиш, — Богдан встав із-за столу. — Завжди критикуєш і шукаєш недоліки.

— Неправда, — заперечила я. — Я завжди була до неї уважна й турботлива. Але я втомилася від її постійних вимог. Моя премія — це мої гроші, зароблені моєю працею. Я хочу сама вирішувати, на що їх витратити.

— Тобто тобі байдуже на здоров’я моєї мами? — Богдан розходився не на жарт. — Чудово! Я все їй розповім. Нехай знає, яка в неї невістка.

Я похитала головою.

— Звісно, розкажи. Ти завжди їй усе розповідаєш. Але нагадай ще про новий телевізор, який вона купила минулого місяця. І про ремонт на кухні, який вона затіяла навесні. Мабуть, усе це теж необхідно для здоров’я.

— Що ти маєш проти ремонту? — спалахнув Богдан. — У неї на кухні шпалери відвалювалися! Вона десять років там нічого не змінювала.

— Бо гроші потрібні були на аптеку, так? — я всміхнулася, розбираючи продукти. — А тепер раптом знайшлися кошти на нову плитку й меблі. Я не проти ремонту, але проти неправди. Або в людини є гроші, або немає. Не можна вічно прикриватися недугами, а потім купувати дорогі речі.

Богдан важко зітхнув і сів назад на стілець.

— Ти не розумієш, — сказав він. — Мамі треба в санаторій. Спеціаліст сказав, що потрібне повне обстеження. Це коштує великих грошей.

— А пільги? У неї ж є якісь пільги, — я сіла навпроти, дивлячись йому в очі. — І пенсія в твоєї мами не мала, ти сам знаєш. Плюс вона здає бабусину квартиру. Куди йдуть усі ці гроші?

— Ти що, стежиш за її витратами? — обурився Богдан.

— Ні, я просто не сліпа, — відрізала я. — Щоразу, коли ми приходимо до неї, я бачу нові речі: то крісло, то сервіз, то штори. А потім вона дзвонить тобі з словами, що не вистачає на аптеку. І ти біжиш до неї з нашими грішми. Грошами, які ми відкладаємо на відпустку, на ремонт, на наше життя.

— Відпустка, ремонт, — передражнив Богдан. — Це все зачекає. А здоров’я мами чекати не може.

— Три роки тому не могло. Два роки тому не могло. Рік тому не могло, — перераховувала я, загинаючи пальці. — І щоразу ми віддаємо їй гроші, відмовляємося від своїх планів. А в результаті? Вона виглядає краще за мене, одягається краще, щороку їздить до сестри в Одесу, — я запнулась і підозріло глянула на чоловіка. — До речі, путівка в санаторій випадково не в Одесу?

Богдан відвів очі, і я зрозуміла, що влучила.

— Боже, вона знову їде до сестри, а нам подає це як життєво необхідне! — вигукнула я. — Коли це закінчиться?

— Не смій так говорити про мою маму! — Богдан був глибоко обурений. — Вона має право на санаторій, на відвідини сестри, на відпочинок!

— Так, має! Але за свої гроші, а не за мою премію! — я теж підвищила голос. — Я пів року гарувала. Затримувалася допізна, працювала у вихідні. Знаєш, заради чого? Щоб ми з тобою нарешті нормально відпочили, а не сиділи в цій квартирі, коли всі їдуть у відпустки.

— Мама все життя на мене поклала, — голос Богдана став тихішим, але твердим. — Відмовляла собі в усьому, щоб я здобув освіту, щоб у мене все було.

— І я це ціную, — я спробувала говорити спокійніше. — Але це не означає, що ми тепер маємо віддавати все заради її забаганок. У Зінаїди Іванівни досить грошей, щоб дозволити собі і санаторій, і поїздки до сестри. Вона просто звикла, що ти завжди прийдеш на допомогу. І користується цим.

— То ти вважаєш, що моя мама мене використовує? — Богдан дивився на мене, ніби вперше бачив.

— Не використовує, а маніпулює, — уточнила я. — Богдане, зрозумій, я не проти допомагати, коли дійсно треба. Але не цього разу. Вона просто хоче поїхати в Одесу за наш рахунок.

— А якщо в неї справді негаразди зі здоров’ям? — не здавався Богдан. — Ти готова ризикувати?

— А спеціаліст їй точно санаторій в Одесі прописав? Саме там, де живе її сестра? Не в Трускавці, не в Миргороді, а в Одесі? — я похитала головою. — Богдане, не будь наївним. Вона грає на твоїй доброті. Щоразу одне й те ж.

Богдан встав і нервово пройшовся кухнею.

— Я не можу відмовити матері, — сказав він. — Не можу і не буду. Якщо ти не хочеш допомагати, я сам віддам їй гроші.

— Звідки в тебе ці гроші? — я розвела руками. — У тебе що, є таємні заощадження, про які я не знаю?

Богдан замовк і відвів погляд. Ця пауза сказала мені більше, ніж будь-які слова.

— Тобто так і є? — здогадалася я. — У тебе є окремий рахунок? Ти збираєш гроші потай від мене?

Відповісти він не встиг — у двері подзвонили. Три коротких дзвінки. Так дзвонила тільки одна людина.

— Знову твоя мама, — зітхнула я. — Як за розкладом. Щойно ми починаємо серйозну розмову, вона тут як тут.

Богдан мовчки пішов відчиняти. За хвилину на кухню увійшла Зінаїда Іванівна — статна жінка з ідеально укладеним волоссям і в новому бежевому костюмі. На шиї виблискувала золотий ланцюжок з кулоном, якого я раніше не бачила.

— Добрий день, Наталю, — сказала свекруха з удаваною привітністю, проходячи на кухню. — Вирішила заскочити на хвилинку, дізнатися, як ви.

— Добрий день, Зінаїдо Іванівно, — я зобразила посмішку. — Який гарний кулон. Новий?

— Та так, купила по знижці, — відмахнулася вона, але видно було, що комплімент їй приємний. — Майже задарма віддали.

«Задурма — це скільки? Тисяч 20?» — подумала я, але промовчала.

Зінаїда Іванівна сіла за стіл, важко зітхнула і приклала руку до голови.

— Ох, ледве до вас піднялася. голова дзвенить, в очах темніє. Спеціаліст каже, треба терміново братись за здоров’я. Прописав санаторій.

Я кинула швидкий погляд на Богдана, який старанно уникав мого погляду.

— А де санаторій, Зінаїдо Іванівно? — ніби між іншим спитала я.

— В Одесі, доню, в Одесі, — відповіла свекруха, не помітивши підступу. — Там чудові спеціалісти. І клімат корисний.

— А ваша сестра ще там живе? — невинно поцікавилася я.

— Так, Олена там, — Зінаїда Іванівна трохи збентежилася. — Буде кому за мною доглянути, якщо що. Але не в тому річ. Спеціаліст наполягає на терміновому від’їзді. От тільки пенсії моєї не вистачить на такі витрати.

Вона повернулася до сина:

— Богданчику, ти казав, Наталя отримає премію. Уже отримала? Може, допоможете матері? Я все поверну, як улітку дачу продам.

Богдан кашлянув.

— Так, мамо, ми якраз це обговорювали.

— Яку дачу ви збираєтеся продавати? — перебила я. — Ви ж завжди казали, що ніколи з нею не розстанетеся.

— Обставини змінилися, доню, — зітхнула Зінаїда Іванівна. — Здоров’я дорожче. Але це потім, а зараз мені терміново потрібні гроші.

— Цікаво, — я схрестила руки на грудях. — А інші варіанти ви розглядали? Може, скористатися пільгами для пенсіонерів?

— Ой, та що там за пільги. Ні, мені потрібен нормальний санаторій.

— Той, що біля вашої сестри, — уточнила я, уже не ховаючи єхидності.

— Наталю! — осадив мене Богдан.

— А що Наталя? Я просто уточнюю. Твоя мама хоче в санаторій в Одесі, який, як я розумію, коштує недешево. При цьому вона нещодавно купила шубу, золоті прикраси, зробила ремонт на кухні. А тепер просить мою премію, за яку я гарувала три місяці, щоб ми могли поїхати у відпустку.

— Що значить твою премію? — обурилася Зінаїда Іванівна. — Ви сім’я! У вас спільний бюджет!

— Саме так, сім’я, — підкреслила я. — Я і Богдан. А ви, при всій повазі, не входите в наш сімейний бюджет. У вас своя пенсія, своя квартира, яку ви здаєте, ваші гроші від продажу дідового гаража. Чому щоразу, коли у нас з’являються гроші, ви раптом купуєте щось собі і йдете до нас, бо вам треба дбати про здоровя?

Обличчя Зінаїди Іванівни пішло червоними плямами.

— Ти чуєш, що вона каже, Богдане? Твоя дружина вважає, що я прикидаюся! Ти дозволяєш їй так говорити з твоєю матір’ю?

Богдан виглядав розгублено, переводячи погляд із мами на мене.

— Мамо, Наталя не це мала на увазі, — невпевнено почав він.

— Саме це я мала на увазі, — твердо сказала я. — Зінаїдо Іванівно, може, досить прикидатися? Ви чудово виглядаєте, ходите на фітнес для пенсіонерів, їздите щоліта до сестри. Торік ви були в Туреччині з подругами. У вас немає проблем із грошима. Ви просто звикли, що син завжди прийде на допомогу.

— Як ти смієш! — Зінаїда Іванівна підхопилася, спираючись на стіл. — Я все життя на Богдана поклала! Ночей не спала, недоїдала, все йому віддавала!

— І тепер вирішили зібрати дивіденди? — парирувала я, теж вставши. — Ви виховали сина не для себе, а для нього. Це був ваш вибір, ваш обов’язок як матері. А тепер ви використовуєте це як важіль впливу.

— Годі! — Богдан підскочив. — Наталю, негайно вибачся перед мамою!

— За що? За правду? — я дивилася на чоловіка. — Три роки, Богдане. Три роки ми живемо від зарплати до зарплати, бо твоя мама щоразу вигадує нову недугу чи негаразди, коли у нас з’являються гроші. І ти щоразу ведуешся!

— Невдячна! — просичала Зінаїда Іванівна. — Я для неї як мати була, а вона.

— Ні, Зінаїдо Іванівно, — різко обірвала я. — Ви ніколи не були мені матір’ю. Ви завжди ставилися до мене як до суперниці, яка відібрала вашого сина. Ви ревнували його до мене від першого дня. І робили все, щоб просіяти розбрат між нами.

— Це неправда! — вигукнула свекруха, але в її очах промайнуло збентеження.

— Правда, і ми всі це знаємо, — продовжувала я. — Що, коли ми плануємо щось для себе — відпустку, ремонт, велику покупку — ви раптово занедужали або у вас криза. І Богдан біжить вам на допомогу, забуваючи про наші плани.

Зінаїда Іванівна повернулася до сина.

— Богдане, ти не можеш дозволити їй так зі мною говорити! Я твоя мати! Я дала тобі життя!

Богдан виглядав збентеженим. Він явно знав, на чий бік стати.

— Наталю, припини, будь ласка, — попросив він тихо. — Давай спокійно все обговоримо.

— Нема що тутого обговорювати?! — Я! — відрізала Зінаїда Івна. — Або ти допомагаєш матері, або. Або ти мені більше не син!

— Ось воно як, — всміхнулася я. — Останній аргумент. Як завжди.

— Мамо, не треба так, — благав Богдан. — Я завжди тобі допомагав і буду.

— За рахунок нашої сім’ї? За рахунок нашого майбутнього? — я не збиралася відступати. — Богдане, зрозумій нарешті, твоя мама використовує тебе. Вона грає на твоєму почутті боргу. А сама живе приспівуючи. Ти знаєш, за скільки вона здає свою другу квартиру? Там 20 000 на місяць! Плюс пенсія, плюс заощадження від продажу гаража. У неї грошей більше, ніж у нас із тобою!

Зінаїда Іванівна зблідла.

— Звідки ти знаєш? — прошепотіла вона. — Ти що, туди ходила?

— Ні, — похитала я головою. — Ваша квартирантка — моя колега. Вона сама розповіла, скільки платить вам щомісяця. І що ви недавно підняли їй плату.

Богдан перевів приголомшений погляд із матері на мене.

— Мамо, це правда? У тебе є ці гроші?

— Яка різниця? — спалахнула Зінаїда Івна. — Мені потрібне оздоровлення! Я твоя мати!

— А я твоя држина! — вигукнула Я! — Я втомилася жити в тіні твоєї матері! Втмоилася від її маніпуляцій! Три роки ми відкладали своє життя! Три роки я чую: «потім», «іншим разом», «мама зараз важливіша». Достатньо!

— Ну, я все ж хочу, щоб ми допомогли мамі цього разу, Наталю?! — Ти! — сказав Богдан. — Не думаю, що у неї так багато грошей, як ти вважаєш! Може, на щось їй вистачає? — щоб покращити життя, але ми повинні її підтримувати, тож будемо це робити. Якщо вона зараз витратить усі заощадження на санаторій, то на що житиме? Сама поміркуй!

І тут я вимовила слова, які змінили все:

— Мені байдуже, на що твоя мама житиме! Я працюю не для того, щоб її утримувати! Зрозумів мене?!

Запала важка тиша. Обличчя Бгдана змінилось до невпізнання.

— Як ти можеш так говорити? — процідив він. — Це моя мама!

— А я твоя држина! — мовила я, — Але для тебе це, здається, нічого не означає!

— Богданчику, — встряла Зінаїда Іванівна медовим голосом, — вона показала своє справжнє обличчя. Тепер бачиш, яку жіну ти вибрав? Думає тільки про себе!

— Ні, Зінаїдо Івановно, — я обернулася до свекрухи, — це ви така. Ви виховали сина для себе, а не для нього. Ви не хочете, щоб він був щасливий з іншою жінкою. Ви робите все, щоб зруйнувати наш шлюб.

— Це неправда! — вигукнула Зінаїда.

— Правда, — твердо сказала я. — І я більше не братиму в цьому участі! Богдане, що мені, — я повернулась до чловіка, — обирай. Або ми починаємо жити своїм життям, або я іду.

— Ти ставиш мені умову? — тихо запитав Богдан.

— Я не ставлю умови, я пропоную тобі дорослий вибір, — відповіла я. — Продовжувати бути мамчиним синочком, або стати чоловіком і головою своєї сім’ї.

— Я обираю. Я нічого не обираю. — відповів Бгдан. — Але я хочу свою сім’ю. Якщо тобі потрібна допомога, мамо, я завжди допоможу. Але не за рахунок руйнування мого шлюбу. І не коли ти мене обводиш довкола пальця.

— Ти пошкодуєш про це, — Зінаїда Івна випросталась. — Ви обидва пошкодуєте!

Вона схопила сумку і пішла до виходу. У дверях обернулася:

— Не приходь до мене більше. Ти мені не син.

Грюкнули двері. Я і Богдан залишилися на кухні.

— Ти задоволена? — запитав він, не дивлячись на мене.

— Ні, — чесно відповіла Я. — Але я рада, що нарешті сказала правду. Всю правду.

Я підійшла до чоловіка й торкнулася його плеча.

— Богдане, ми впораємося. І твоя мама впорається. Вона розумна жіінка, просто звикла до певної поведінки. Їй доведеться змінитися.

— А якщо ні? — він підняв на мене очі. — Що, якщо вона справді викреслить мене зі свого життя?

— Це буде її вибір, — м’яко сказала Я. — Але я сподіваюся, що до цього не дійддде. Дай їй час охолонути й подумати.

Богдан повільно кивнув.

— Може, ти й права, — сказав він. — Але як же прикро. твоя колега і справді скільки платить матері? Чого так багато?

— У тій квартирі твоя мама зробила прекрасний ремонт, вона не може коштувати дешевше. та й район там хороший і транспортна розв’язка.

— Ремонт? – здивовано протягнув Богдан, – але коли? Господи, чого ж я не знав. Вона казала, що ледь шість тисяч має із тієї квартири, якраз на квартплату. Я ж їй щомісяця потай по десять тисяч перекидав і ще ми разом додавали. То як же ж це?

Тепер прийшла моя черга дивуватись. Цікаво, от як людина може себе так поводити? Як може мама маючи скільки грошей ще й до сина ходити з простягнутою рукою?

Це всім так щастить, чи тільки у нашій родині пані із золотим ланцюжком і в шубі за кілька тисяч скаржиться на життя голосніше від усіх?

Головна картинка ілюстративна.