Вони зустрілися в кінці літа. Її звали Оля, а його — Сашко.
Наступило 1 вересня, вона пішла навчатись у 9 клас, а він став студентом ВНЗу. Кожний раз, коли Сашко приїжджав додому, зустрічався із Олею. Він телефонував, писав СМСки. Писав, що не може без неї існувати, що вона для нього найголовніша у житті, що зробить усе, щоб її очі сяяли від щастя. Називав її сонечком, і справді вона сяяла від щастя, як сонечко. Оля гарна — дівчинка. В неї була чарівна посмішка. Коли вона посміхалась, то десь у глибині очей з’являлось сонячне світло, яке освітлювало все обличчя і змушувало оточуючих посміхатись.
Дівчина забула про своїх подруг, друзів, вона бачила тільки Сашу. Не хотіла навіть потанцювати з кимось із своїх знайомих хлопців. Коли її запитували:
— Для чого ти так робиш?
Відповідала:
— У мене є Сашко, він, єдиний у світі, крім нього мені ніхто не потрібний.
Так проминув рік. Він уже студент другого курсу. Я стала помічати сум в Олиних очах. Якось я поцікавилась у чому причина.
— Сашко дуже змінився, рідко телефонує, рідко приїжджає додому.
— Тоді з’ясуй причину, поговори із ним…
— Поговорили…
Виявляється, своє майбутнє він бачить тільки в Луцьку, і заради коханої це місто не покине.
Вони зустрічались півтора року, і все обірвалось за мить. Я бачила не раз, як важко переживають втрату коханої людини. А з Олею все було по-іншому: вона не таїлась, не плакала, нічого про Сашу не говорила, тільки все більше марніла і старанно замальовувала сині кола під очима.
Я гадаю, Саша знайде дівчину, яка допоможе йому побудувати своє майбутнє у Луцьку, а, може, вже знайшов. А от такого кохання і вірності він ніколи не знайде. Бо таке кохання дається тільки раз у житті.
Час — найкращі ліки. Надворі літо і Оля знову посміхається, тільки із її очей зникло те сонячне світло, яке так всім подобалось.
Юлія К. с. Немовичі.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
