Я стояла в коридорі нашої квартири, тримаючи в руках валізу, землі не відчуваючи під ногами. Сергій дивився на мене ображено і трішки розгубено.
– Ти справді збираєшся поїхати одна? – запитав він, підходячи ближче, його голос звучав як докір. – Для чого тобі ця поїздка! Хочеш пригод? Думаєш, я не розумію?
Я мовчала мить, намагаючись стримати емоції, але всередині все вирувало. Як він міг так думати про мене після всього, що ми пройшли?
– Сергій, якщо ти мені не довіряєш, то поїхали разом, – відповіла я. – Я ж пропонувала.
– Я маму не покину, – відрізав він різко, склавши руки. – А ти просто егоїстка! Якщо поїдеш, то можеш навіть не повертатися. Така дружина мені не потрібна!
Його слова були вкрай несправедливими. Підняла валізу й рушила до дверей, відчуваючи, як сльози навертаються на очі. Це був момент, коли все могло змінитися назавжди, і я знала, що назад шляху не буде.
Мене звати Ірина, і ця історія почалася кілька місяців тому, коли я повернулася з попередньої поїздки на заробітки. Я працювала за кордоном, на сезонній роботі в Польщі, збираючи фрукти, щоб підзаробити на нашу мрію – великий сімейний будинок.
Ми з Сергієм одружені вже чотири роки, і весь цей час я намагалася тримати все в купі: роботу, дім, його родину. Але той день, коли я запропонувала поїхати на роботу разом, все перевернув.
Я пам’ятаю, як сиділа за кухонним столом, переглядаючи пропозиції. Хотіла знайти роботу для нас двох, адже ми могли б гарно заробити удвох. тим паче. нам потрібно було власне житло.
– Сергій, подивися, яка пропозиція! гарно заробимо, дівчата також із чоловіками їдуть. Зможем гарно підзаробити! – сказала я одного вечора, показуючи йому екран ноутбука.
Він глянув байдуже, потягуючи чай.
– Іра, зараз не час. Мама нещодавно скаржилася на здоров’я. Треба бути поруч.
– Але ж нічого серйозного? Вона ж казала, що просто втомилася, – заперечила я, намагаючись не підвищувати голос.
– А якщо стане гірше? Я не можу її покинути. І взагалі, давай почекаємо, може, знайдемо щось краще.
Ми поговорили ще трохи, але я відчула, що він не готовий. Тоді я вирішила не наполягати. Але всередині щось надломилося. Я працювала так важко скільки років. Ми поміняли машину на нову, зробили ремонт у квартирі свекрухи, і більшість коштів були моїми. Сергій допомагав, але його внесок був меншим.
Через тиждень ситуація загострилася. Ольга подзвонила Сергію ввечері.
– Синку, приїдь, будь ласка. Мені зле, – сказала вона тремтячим голосом.
Сергій одразу до мене.
Бачиш? Я ж казав! – кинув він мені, виходячи.
Я залишилася одна, дивлячись у вікно. За вікном дощило, і мої мрії про власний дім здавалися такими далекими. Наступного дня я пішла до подруги з якою, власне і їздила на заробітки, ми вирішили все ж їхати. Але Сергій був непохитний.
– Ні, Іра. Ми залишаємося. Мамі може знадобитися допомога, – сказав він, коли я повернулася.
– А твоя сестра? Наталя ж може приглянути за нею, якщо щось, – запропонувала я обережно.
– Наталя зайнята на роботі. І взагалі, це моя мама, моя відповідальність. Ти теж можеш допомогти – поїдемо до неї, поремонтуємо кухню.
Я сіла на стілець, відчуваючи, як образа наростає. Я так довго чекала на власне житло. Після заробітків у Польщі, де я працювала по 12 годин на день, я мріяла про спокій у власному домі. але оренда з’їдала все. Але Сергій завжди ставив маму понад усе.
– Добре, але я поїду. З тобою чи без тебе, – сказала я нарешті, дивлячись йому в очі.
Він засміявся, але в сміху був сарказм.
– Одна? І що ти там робитимеш? Шукатимеш компанію?
– Сергій, не починай. Це для нас.
Але він не зупинився. Ми говорили довго, і діалог ставав все гострішим.
– Ти завжди така вперта! Думаєш тільки про себе. А якщо мамі стане гірше?
– Вона вже почувається краще! Це ж не привід скасовувати все!
Він вийшов, грюкнувши дверима. Я залишилася, думаючи про все. Наступного дня я купила квиток. Вирішила їхати попри все, хай і сама.
– Ти серйозно? Ти мене кидаєш? – запитав він.
– Ні, я просто хочу мати свій дім. Пропоную тобі поїхати разом.
– Я не можу! І ти знаєш чому.
– Тоді я поїду одна.
Він ходив по кімнаті, бурмочучи.
– Знаю, чому ти так поспішаєш. Хочеш нових вражень. Може, когось зустрінеш?
– Це несправедливо, Сергій. Я тобі вірна.
Але він не вірив. Перед від’їздом ми ще раз поговорили.
– Якщо поїдеш, то все. Не вертайся, – сказав він.
Я сіла в автобус зі сльозами, але в душі відчувала полегшення. Я працювала більше трьох місяців і ввесь цей час мій чоловік жодного разу не зателефонував.
Повернення було холодним. Сергій не зустрів мене на вокзалі. Квартира була порожньою. Він, мабуть, був у мами. Я не розпаковувала валізу. Натомість дістала іншу і почала збирати речі. Коли Сергій увійшов, він спершу не зрозумів.
– Повернулася? Не соромно тобі? В тобі душі немає.
– Ні, Сергій. Я йду.
– Що? Ти жартуєш?
– Ні. Я зрозуміла, що так не може тривати. Ти не цінуєш мене, ставиш маму понад усе. Я втомилася.
Він засміявся нервово.
– А-а, значить, я правий, не на дім ти заробяла, як рохповідаєш? На заробітках чи де ти була?
– Ні, я просто побачила усе, як є. Я подаю на розлучення.
– Ти не посмієш! Це я тебе виганяю!
– Добре, як хочеш.
Я взяла валізу і пішла до своєї старої подруги. Я розуміла що не зможу бути в неї довго, але на перший час мала десь спинитись.
Через кілька днів він подзвонив.
– Іра, давай поговоримо. Я був не правий.
– Пізно, Сергій. Я вже подала заяву.
Він приходив ще раз, з квітами.
– Будь ласка, повернися. Мама теж шкодує.
– Ні. Я починаю нове життя.
Після розлучення я відчула, ніби скинула важкий тягар. Розлучення пройшло швидко – ми розділили майно. Сергій підписав папери без особливих суперечок, хоч і бурчав, що я “зруйнувала все”.
Подруга Олена, з якою я їздила до Польщі, запропонувала: “Поїдьмо до Італії! Там догляд за літніми людьми – платять добре. Зможеш зібрати на кдім швидше”.
Я вагалася лише мить. Чому ні? Нове життя – нові горизонти. Через місяць я вже летіла до Риму. Знайшла роботу в родині в маленькому містечку поблизу Неаполя.
Доглядала за старенькою сіньйорою Марією – милою жінкою, яка розповідала історії про свою молодість. Робота була не легкою: вставати о шостій, готувати, гуляти з нею парком.
Але платня дозволяла відкладати швидше і більше. Жила в затишній кімнатці, вивчала італійську мову, могла собі дозволити подорожі Європою.
Італія змінила мене. Я гуляла вуличками, смакувала пасту в маленьких тратторіях. Зустріла нових друзів – українок, як я, і місцевих. Один з них, Луїджі, власник кав’ярні, навчив мене варити справжнє еспресо.
– Ірино, ти маєш талант! – сміявся він, дивлячись, як я готую каву. – Залишайся!
– Може, колись, – відповідала я, посміхаючись. Вперше за роки я відчувала свободу. Ніхто не диктував, що робити. Я купила собі нову сукню за 50 євро, сходила в музей – дрібниці, але вони робили мене щасливою.
Минуло рівно рік. Я сиділа на балконі, дивлячись на захід сонця над морем, коли задзвонив телефон. Невідомий номер, але з України. Я підняла трубку.
– Алло? Іра? Це Сергій.
Голос колишнього чоловіка здивував мене. Я не чула його з часу розлучення.
– Сергій? Чого тобі? – запитала я спокійно.
– Слухай, Іра. Мені важко. Мама зовсім здала, лікарі кажуть, треба постійний догляд. Я один не справляюся. Робота в сервісі – копійки, ледь вистачає на маму. Ти ж повинна допомогти. Ми ж були сім’єю.
Я ледь не розсміялася. Допомогти? Після всього?
– Чому я повинна? Ми розлучені, Сергій. Ти сам казав, що я егоїстка.
Він зітхнув, голос став жалісним.
– Через тебе все так склалося. Ти покинула мене в найважчий момент, поїхала за грошима. Мама тоді хворіла, а ти заради своїх заробітків зруйнувала сім’ю. Тепер я сам, борги накопичилися. Невже в тобі немає совісті?
Сміх таки вирвався. Хіба мрія про власне житло – зрада? Я працювала роками, щоб ми мали дім, а не орендували. А він витрачав на мамині забаганки.
– Сергій, ти серйозно? Я не покинула сім’ю – ти сам мене вигнав. Пам’ятаєш: “Не вертайся”? І тепер звинувачуєш мене? Я заробляла для нас, а ти ставив маму понад усе. В чому я не права? Хіба хотіти стабільності – не праильно?
Він мовчав мить, потім заговорив гнівно.
– Ти завжди думала тільки про гроші! А сім’я? Мама запитувала про тебе, шкодує. Повернися, допоможи. Надішли хоча б трохи грошей, на аптеку.
– Ні, Сергій. Я будую своє життя. Якщо мамі зле – найми доглядальницю. Наталя може допомогти, вона ж сестра.
– Наталя не хоче! Каже, це моя відповідальність. Іра, будь ласка.
Я перервала.
– Досить. Не дзвони більше. Бажаю удачі.
Я поклала трубку, відчуваючи суміш сміху й жалю. Як він міг? Але це лише підтвердило: я вчинила правильно. Того вечора я пішла в кав’ярню до Луїджі.
– Щось трапилося? – запитав він, наливаючи вино.
– Колишній дзвонив. Просить допомоги.
– І що ти?
– Відмовила. Життя продовжується.
Ми говорили до ночі. Луїджі розповів про свою родину, я – про минуле. Наступного дня я подзвонила Олені.
– Подруго, як справи? Сергій дзвонив, скаржився.
– Знаю, він усім розказує, що ти “зрадниця”. Але ми знаємо правду. Тримайся!
Я вирішила не реагувати. Але згадуючи всю цю ситуацію мені і гірко і смішно стає. Цікаво, я й дійсно, чимось завинила?
Головна картинка ілюстратвина.
