Я усе життя присвятила дому і дітям. Спочатку з’явився син Назар, а за п’ять років – дві доньки-погодки, Софія і Марія. Про роботу навіть не йшлося: діти росли, відвідували гуртки, отримували додаткову освіту.
Дівчаток особливо лячно було відпускати самих, тож я скрізь ходила з ними. На все вистачало часу: і на прибирання, прання, смачні обіди, і на виховання та навчання дітей, а влітку – дача, закрутки.
Для такої великої сім’ї треба було багато запасів, але я все встигала. Потреби працювати у мене ніколи не було, та й чоловік розумів, що я повинна бути вдома, аж до одного моменту, що змінив усе наше життя.
Коли ми з Олексієм одружилися, його взяли на роботу водієм в кар’єр – платили завжди добре. Спочатку на цьому самоскиді працював його батько, а потім і Олексій отримав права і пішов працювати з батьком позмінно.
Наша сім’я ні в чому не мала потреби ніколи. Олексій був майстром на всі руки: сам із батьком збудував дачу, займався оздобленням, та й у квартирі все, куди не глянь, – його рук справа.
Ми відкладали гроші і зрештою, купили житло для наших дітей, щоб, коли вони виростуть, у них не було проблем із власним куточком. Кожному вдалося придбати по однокімнатній квартирі в новобудові. І розлетілися діти хто куди, виросли.
Життя текло стабільне і розмірене аж до того моменту, як мій чоловік раптом не занедужав. Довелось йому звільнитись, осів удома.
Я гасала навколо чоловіка, метушилася, догоджала, але коли наша фінансова подушка безпеки здулася й розтанула, замислилася. Не у дітей же просити допомоги – вони ще молоді, аби на себе вистачило.
Син раз на тиждень приїжджав, допомагав із покупками, дещо я замовляла з доставкою. А в іншому як?
— Олено, я не розумію, а чого борщ без м’яса? – запитав у мене чоловік одного дня, – Я такий їсти не буду. Приготуй мені свій, нормальний і котлет на вечерю насмаж?
Я всміхнулась гірко. Відколи чоловік занедужав я економила, адже гроші текли крізь пальці а поновленням фінансів і не пахло. Навпаки, аптека стала забирати чи не всі наявні заощадження.
— Олексію, нині м’ясо дороге. Навіть курятина стала в ціні нам не доступній. Доки ти одужаєш, мусимо зекономити, аби нам вистачило і на квартплату і на продукти.
— Гарно ти влаштувалась. – раптом мовив мені чоловік, – Економить на мені. недужому, а сама здорова що заробила, аби їсти на рівні зі мною?
Я стала не вірячи своїм вухам. Мій чоловік сам завжди казав, що проти того, аби я працювала. Скільки разів я намагалась вийти на роботу а той влаштовував сцени, адже заробляв достатньо аби його дружина жила і ні в чому собі не відмовляла.
– Але ж я усе життя була домогосподаркою. Крім цього я нічого не вмію. – виправдовувалась я не розуміючи а чого власне повинна, – Ти сам був проти того, аби я працювала.
– Серйозно, Олено? – перепитав Олексій. – Ти ні дня не працювала, бо я був проти? Щось я такого не пам’ятаю. А чого зараз удома сидиш? Я тебе все життя годував, ти ні дня не працювала. А тепер твоя черга, жінко!
Чоловік розсміявся, очі його заблищали, зволожилися. Я розуміла, що він злиться не на мене, а на себе, що так сталося, але прямо цього не казав.
– Завтра піду до центру зайнятості, може, щось запропонують. – сказала я розгублено.
– Іди, іди, і чипсів моїх улюблених кілька пачок візьми.
– Не можна ж, – обурилась я, – лікар казав, що тобі ні в якому разі. Та й дорого.
– Ось коли сама заробиш, тоді й розпоряджатимешся грішми, а поки вони мої – купи. Зараз досвідчені люди нашого віку нікому не потрібні, молоді працювати ніде або за копійки.
Я пішла на кухню. Що ще я могла запропонувати чоловікові – лише таку допомогу. Розуміла, що без моєї підтримки йому буде важко. Але на душі було гірко. Ніколи не думала, що у нас буде така розмова. Ніколи не могла подумати, що чоловік буде мені вигадувати те, що забезпечував сім’ю.
Про всяк випадок подзвонила синові й сказала, що, можливо, знадобляться гроші, попросила відкласти. Назар відповів, щоб я не хвилювалася, і щомісяця виділяв пристойну суму.
У центрі зайнятості було порожньо. На вході жінка поважного віку повідомила, що зараз обід, приходьте за годину.
Я вийшла і озирнулася. У цій частині району я бувала рідко. Та й у подібні установи ніколи не заходила. Через дорогу виднівся парк. Я дійшла до пішохідних доріжок, побачила невеликий павільйон із продуктами і, погулявши, зайшла туди.
У магазині був чудовий вибір м’яса та субпродуктів, утриматися від покупки було неможливо.
Повернувшись до будівлі центру зайнятості, я здивувалася. На ґанку стояло кілька людей, а в приміщенні вже було багато народу.
Я зітхала в довгій черзі, заглядала в пакет із м’ясом і знову зітхала. Хотіла вже піти, бо черга рухалася дуже повільно, але відкрили другий кабінет для прийому, і за хвилин сорок дійшла моя черга.
Я сіла перед повною жінкою приблизно мого віку в окулярах і дістала всі документи.
– А трудова? – запитала вона, перебираючи папери.
– У мене її немає.
– Неофіційно працювали?
– Можна й так сказати.
– Гаразд. А чим займалися?
Я знизала плечима:
– Я займалася домом, дітьми, чоловік працював.
– А, ясно, значить, нічого не вмієте.
Знову ці неприємні слова. Я навіть скривилася, ніби проковтнула шматочок лимона.
– Знаєте, на облік я вас поставлю, але зараз навіть за бабусями доглядати в мене черга з тих, у кого є освіта й досвід. Мені просто немає що вам запропонувати. Є варіанти здобути нову спеціальність, навчають безкоштовно, наприклад, на перукаря.
– Ой, ні, я не хочу на перукаря, ще неправильно підстрижу.
– Ясно. Тоді, якщо все заповнили, до побачення.
Я встала, помітила біля стільця дві червоні краплі на підлозі, розтерла їх черевиком і пішла.
– Ну що, завтра на роботу? – запитав, усміхаючись, чоловік, щойно я зайшла.
– Так. Сказали завтра виходити.
– І ким тебе беруть, скільки зарплата?
– Помічницею, там у центрі зарплата мінімалка, – вигадала я на ходу.
– Ти мені тільки їжі наготуй, щоб я завтра не бігав по кухні.
– Добре, – відповіла я і пішла на кухню, поклавши пакет на стіл.
Мені було сумно і соромно водночас. Сумно від власної нікчемності і соромно, що дала чоловікові надію.
Я приготувала вечерю з розрахунком, щоб вистачило на завтра, нагодувала чоловіка, помила посуд і пішла спати.
Уранці, коли ще не було й восьмої, я взяла сумку, поклала в неї бутерброд і пішла.
Я йшла звичним розміреним кроком, просто йшла, куди вели ноги. Люди обганяли мене, застрибували в автобус на зупинці, вели дітей до дитсадка, поспішали, поспішали.
Я згадала себе. Я теж колись так поспішала з дівчатками на секції. Усміхнулася. Дійшла до центру зайнятості і сіла на лавочку перед ґанком.
Скоро, зовсім скоро в місто мала прийти весна.
«Треба буде займатися дачею», – подумала я, уявляючи, як поїду відпочивати, і заплющила очі.
Я розплющила очі і подивилася ліворуч, звідки долинав жіночий голос. Поруч сиділа жінка років тридцяти, скромно вдягнена, із потертим рюкзаком і яскраво-рожевою помадою на обвітрених губах.
– Ви теж там були? – не дочекавшись відповіді, запитала жінка і кивнула в бік центру зайнятості.
– Була.
– Що сказали?
– Сказали йти вчитися на перукаря. А я боюся.
– А мене відправили навіть розмовляти не стали.
– А до цього ви де працювали?
– Я й зараз там працюю, ось тут у кафе, на розі. Але платять мало, мені навіть на житло не вистачає.
– А ви ким працювали?
– А я вдома сиділа.
– А до цього ким?
– Я весь час удома сиділа, як закінчила школу, вийшла заміж і майже одразу діти пішли. Чоловік забезпечував, я не думала про роботу.
– Пощастило.
– Та невже?, – хмикнула я.
Сидіти на лавочці було холодно. Я попрощалася і пішла до парку, потім знову зайшла до м’ясного павільйону і пішла додому.
Дорогою мені зустрілася знайома. Розговорилися.
– Та з центру зайнятості йду, потрібна робота, думала, щось запропонують.
– Слухай, Олено, а не хочеш мою внучку до школи водити? Забирає її батько ввечері, а вдень нікому. У мене відпустка закінчилася. За плату, звісно.
Я, навіть не роздумуючи, погодилася.
– На пляшку молока в день собі заробила, – весело подумала я, коли мати дівчинки озвучила ціну за послугу.
За місяць донька знайомої запросила мене на розмову:
– Ви з Олесею не лише до школи ходите, ви з нею спілкуєтеся, вона мені переказала вашу розмову про ляльки, а до того розповіла, що ви її навчили альтернативного рахунку.
Я зніяковіла.
– Якщо це зайве.
– Ні, що ви, Олено Іванівно. Я навпаки хочу запропонувати вам, якщо є час, додатково займатися з донькою.
Ставлення до навчання, до життя загалом, до того, що я вчила манерам, окрім допомоги з уроками, дуже подобалося мамі дівчинки.
Швидко настала весна, потім літо. Ми з Олексієм перебралися на дачу, щоб заготовити на зиму достатньо овочів, ягід. А наприкінці липня пролунав телефонний дзвінок.
Уже три мами хотіли взяти мене в помічниці: комусь допомога з уроками, комусь довести-відвести дітей. Гарні рекомендації дала мені мама Олесі.
І я не відмовила. Склала графік так, щоб на все вистачало часу. Діти, до яких треба було ходити, жили неподалік. Три чудові дівчинки і Олеся. Я почала заробляти непогані гроші. Чоловік, звісно, посміювався, але хліб із маслом, бутерброд із ковбасою, на які заробила я, їв.
До весни Олексій вийшов на роботу і раптом заявив, що я повинна знову сидіти вдома і що йому ніколи не подобалось, що я взагалі пішла працювати.
— Олено, я не жартую, — сказав чоловік того самого вечора, коли я повернулася додому з чергового «рейсу» — проводила одну з дівчаток до гуртка. — Ти знову занадто захопилась. Пора це припиняти.
Я стояла посеред кухні, ще в куртці, тримаючи контейнер із яблучним пирогом — мама Олесі дала «для пані Олени, бо ви золота». Втома гойдалася в ногах, але від його тону всередині спалахнула якась іскра.
— А в чому проблема, Олексію? Я що, до ночі десь пропадаю? Якась користь же з того є.
— Мені не треба користі. Мені треба, щоб удома була жінка. Я все життя приходив додому — і ти була. А тепер ходжу — пусто. І діти приїжджають, питають: «Де мама?» Що мені їм казати?
— Що мама працює! — я вперлася руками в боки. — Я маю право! Я вже не дівчинка, якій усе життя казали: все є, а з дітьми хто буде!
— Не треба ото пафосу. Ми тебе не тримали — сама вибрала! А тепер що — кар’єру будуєш? На старості років?
Це було прикро. «На старості». Якесь дивне слово, я маю лиш 50.
— Я працюю не для кар’єри. А для того, щоб ніхто й ніколи мені більше не сказав, що я нічого не заробила. Навіть ти.
Чоловік замовк. Подивився на мене довго-довго. Потім мовчки пішов у вітальню, увімкнув телевізор і вже не обертався.
Вдома запала холодна тиша. Навіть кішка, здавалося, ходила навшпиньки.
А я — ні. Я більше не зупинюсь. І хай судять і кажуть хто що хоче. Я повинна працювати і мати власний дохід. А хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.
