fbpx

Серце мені стискалося, коли я бачила, як мій син няньчиться з фактично чужою дитиною. Такий мене жаль огортав, що чуже, нагуляне він має ростити і не кажіть, що чужих дітей не буває!

Невістка від когось привела, натішилася, то був розум життя давати, а ростити, то знову знайшла собі швидко кандидата. І чому мій син такий немудрий? Я ж йому казала, що стільки навколо порядних незаміжніх дівчат, а йому ту подавай і все.

– Мамо, я її люблю і дитина тут не завада.

– Як знаєш, вже ти у мене дорослий, як-не-як, тридцять років, але до мене не води нікого, бо вона мені не невістка. А дитина взагалі не онука. Як буде у тебе своє, тоді й приходи.

Син мене зрозумів і ніяких претензій не ставив, а от невісточка аж запалилася аби я її дитину бавила!

– Мамо, можеш посидіти з Олькою, бо ми хочемо поїхати на озеро?

– Ні, – коротко відповідала я на таке і на інше такого плану: до стоматолога, перукаря і на базар.

Ні і ще раз ні, у неї є свої батьки, то хай дитину і бавлять, раз таку доньку виховали, я тут до чого?

– Мамо, Валя в лікарні, а мені треба на роботу, можеш побути з дитиною?

– Ні.

– Мамо, не кидай слухавку. Батьки Валі тільки завтра можуть приїхати, побудь з нею сьогодні кілька годин, поки я з роботи не прийду. Я тебе дуже прошу.

Я погодилася, бо переживала за синову роботу, адже зараз довго не тримають, коли ти отак пропускаєш через чужу дитину.

Я прийшла зранку, вперше в них була, такий собі порядок, але не гірше. В холодильнику пусто, чим дитину годувати – не відомо. Поки я отак роздивлялася вже й мала встала і аж я підскочила від несподіванки. Коли вона сказала:

– А ти хто?

– Я мама дядька Павла.

– Тата?

А мені аж по серцю, і як швидко дитину навчила Павлові таткати, не дивно, що від такого серце розтане.

– Ти моя бабуся, – спитала дитина.

– Так, – сказала я, бо що мала сказати, адже не хотіла аби дитина перелякалася.

І отак я почала розпитувати, що вона любить їсти, а мале таке шустре, все показує, де її пластівці, де тарілочка, що де стоїть, веде в свою кімнату і все розказує про іграшки. А кімната ними забита, бо ж все на гроші мого сина!

Я вирішила піти з нею в магазин, бо ж син прийде додому, а їсти що буде. Дитина сама вдягалася і за руку мене взяла. А я її, щоб не загубилася.

Ми й морозива поїли і в парку погуляли, прийшли додому я приготувала вечерю і так мені було якось важко, що аж мені в голові тиснуло.

– Олю, бабуся трішки полежить, бо голова розболілася, ти подивися мультики, – кажу їй і прилягла на дивані.

Мала не давала мені спокійно очі прикрити, бо ввесь час зазирала до вітальні. А в мене вже роздратування піднімається, бо я стомлена, а вона не слухається.

І тільки я в дрімоту провалилася як сталося це! Я аж підскочила і дитина на мене так глянула:

– Вже пройшло? Якщо ні, то я тебе ще поцілую.

Мої щоки горіли, на чолі й досі був відбиток від цілунку. І далі сталося зі мною щось непоясниме!

– Вже все пройшло, ходи й я тебе поцілую, моя ти лікарко!

Перед сином нічого не показувала, не знала як себе вести, а вдома не могла заснути – на що я витратила стільки днів, обмірковуючи, яка та невістка, яка та дитина, чия вона і від кого і як то все було. А то жива людина, маленька і довірлива, чистий ангелик, а я на неї отак? А як Валя ще дитину приведе, мого онука, як я ввійду в ту родину? Чому так розум мені заплив і наче я рахую себе за розумні жінку.

– Сину, нехай батьки Валі не їдуть в таку далечінь, я з дитиною посиджу.

– Мамо, ти у мене найкраща! Дякую!

Я вирішила скористатися шансом, бо доля не завжди їх багато дає, хіба не так?

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page