Прожили ми з чоловіком двадцять чотири роки разом, коли його раптово не стало. Дуже я за ним горювала, бо ще б жити і жити, інші його ровесники попід плоти, а такий гідний чоловік пішов – як мені не гірко? Ні до пенсії не доробився, ні онуків не побачить, саму мене залишив, бо вже куди мені рипатися? В таких думках я ходила немов у тумані, то до нього, то додому. Сестра приїхала моя, дуже мене підтримала і плакала і намагалася розрадити.
– Що ти мене розраджуєш, – кажу я їй, – світ мені вже зав’язаний, сама я буду кукувати.
А вона давай мені казати, що треба згадати про Віктора таке, що мене звеселить, щось з молодості, подивитися старі фото. Я на те махнула рукою, бо що там згадувати – нічого й не пам’ятаю.
А вона тоді альбом до рук і давай мені показувати:
– А тут ви ще на весіллі в Ліди, а тут ми на природі. Подивися на нас, які ми молоді, а тут заручини, а тут весілля…
І так вона мені показує і я згадую та все одно мені гірко, бо такого я молодого чоловіка втратила. Через якийсь час сестра поїхала, а мені на душі чогось неспокійно, щось мене так муляє, а що – не знаю.
Що мені могла Надія такого сказати аби я мала такий неспокій? Вона завжди до мене була добра, а як не бути, коли мої батьки взяли її до виховання, коли вона осиротіла. Не робили ніколи між нами різницю і я вважала її рідною.
І тут я згадала що – на тих старих фотографіях мій Дмитро поруч з нею! То за талію тримає, то усміхається їй.
Я все життя за сестрою шкодувала, бо вона не мала чоловіка, але мала сина, про те, хто батько, вона мовчала мов риба, а далі з села поїхала, щоб люди не говорили про неї. Ніколи нас з батьками в гості не запрошувала, бо казала, що то вона на орендованій квартирі, то переїхала, то не доїхала.
– Краще я поїду до вас з малим, – так нам казала, але приїжджала все одно рідко.
І от я чомусь взяла старе фото Дмитра молодого і порівняла його з сином Надії і сіла… одне лице…
Стала я пригадувати, як Надія реагувала, коли я їй розповідала, що дуже люблю Дмитра і хочу за нього заміж. він і справді був гарний і залицявся до мене. Де ж я знала, що він і до сестри моєї клинці підбивав?
Я тоді їй зателефонувала і сказала, щоб вона приїхала, бо справа термінова. Не встигла вона зайти до хати, як я перед нею фотографії на стіл і дивлюся на її реакцію.
– То ти знаєш, – сказала вона і так само сіла, – Я не хотіла заважати твоєму щастю, тому й поїхала тоді з дому.
Дмитро мені помагав з сином, він вже не міг від тебе піти, бо й ти була при надії.
– І як тепер мені бути?
– Та, найменше, то ти можеш мені подякувати, що з чоловіком все життя жила, в достатку, а не так як я!
– Можу подякувати, можу, але тепер те все мені геть в іншому світлі все дивиться, сестро. Ті його часті відрядження і шабашки, його вибрики, що те не так і се не так, як я його вмовляла лишитися заради дітей. Чи був би він таким сміливим вдома, якби ти його там не чекала?
Вона каже, що нема що згадувати, бо ми обоє його втратили, але я іншої думки. Я думала, що втратила вірного чоловіка, за яким варто сумувати, але тепер я так не думаю! Геть мені моє життя тепер видається не таким як треба і я певна, що вони обоє його мені зіпсували. Хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота