Сестра чоловіка спочатку мені кілька разів телефонувала, а коли зрозуміла, що нічого не досягне, набрала вже свого брата. Він до мене прийшов настільки враженим що слова сказати не міг. Ми сіли все обговорили і вирішили нічого не робити і просто не брати слухавку але тут уже у ситуацію втрутилась свекруха і стало геть нестерпно.
Ми із чоловіком Вадимом живемо у великому міст у трикімнатній квартирі разом із моєю мамою. Чоловік мій далекобійник, я теж працюю віддаленно з дому. Мама моя на керівній посаді, тож фінансово ми забезпечені повністю.
Коли з’явилась наша дочка Даша, ми їй придбали всі нові найкрасивіші і найпотішніші речі. Буквально за тиждень після того, як чоловік забрав нас із донькою, до нас приїхала свекруха і привезла величезну сумку з речами. Це були речі її старшої онуки Рити. Рита – це дочка Оленки, сестри мого чоловіка. Вони з чоловіком та свекрухою живуть у невеликому містечку. Свекруха часто хвалиться, що її дочка з чоловіком живуть не гірше за нас, що у них там все набагато дешевше.
Побачивши торбу і зрозумівши, що там мій чоловік обурився, мовляв навіщо вона все це привезла:
– Як навіщо? – щиро здивувалась свекруха, – Що б ви гроші не даремно витрачали! Навіщо нове купувати, якщо речі Рити ще дуже хороші? Нехай Дашуня їх носить!
– Не треба нам більше нічого привозити. Все, що треба, ми вже купили! – спробувала втрутитись я.
Свекруха тді так образилась. Вона мало не заплакала і сказала:
– А, багаті які! Якщо щось не подобається, то можеш викидати!
Так ми з чоловіком і зробили. Все, щоб було уже поганому стані, ми викидали. А речі, які були у нормальному стані, ми віддавали до спеціального центру. Там цим речам дуже раділи.
Так тривало аж три роки. Раз на два місяці до нас приїжджала свекруха та привозила величезні сумки з дитячими речами. Ми з ними чинили так само, як і до цього.
– Не треба нам це все привозити! Наша дочка все має! – просила я свекруху.
– Мамо, треба було спочатку подзвонити та спитати. Ось куди ми тепер усе це подітимемо? – обурювався чоловік.
– Що не треба – можете викинути! – була її незмінна відповідь.
Справжня несподіванка на нас очікувала коли Дашуні було вже три роки. Спочатку мені кілька разів, а потім чоловікові зателефонувала його сестра і сказала:
– А я при надії! У мене знову буде дівчинка. Повертайте нам наші речі, мама приїде забере.
– Які речі? – щиро здивувались ми, – Та ми їх усі викинули чи віддали. Ви ж сказали, що вони вам не потрібні!
Оленка аж розплакалась. Виявляється вона не думала, що ми от такі нехороші і що справді дорогі їй комбінезончики викинули, чи віддали казна-кому.
Потім свекруха дзвонить не менш обурена ніж її донька. У неї уже є готове рішення ситуації і дуже своєрідне:
– Ви маєте купити доньці Оленки всі нові речі! Нічого, не збіднішаєте! Ви ж у нас любите займатися благодійністю!
Ми з чоловіком просто дар мови втратили. Мало того, що ми три роки мали кудись дівати нам непотрібні дитячі повзунки, так тепер ще й повернути те все треба. Цікаво, а де ми все оте мали б зберігати?
Поговорили і вирішили, що нічого не будемо нікому віддавати і тим паче купувати.
Забезпечити речами своє дитя – обов’язок батьків. Хіба я не права? Мій чоловік зі мною повністю погоджується. А ви зі мною згодні?
13,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
