Сестра дивиться на мене, наче забула нашу домовленість, бачте, я маю в неї хату знову купити, бо ж гроші віддала лише при свідку – мамі, якої зараз і нема, дев’ять днів за нею

Сестра моя була проти того аби я жила з чоловіком на пенсії у мами, вона й при мені їй говорила:

– Мамо, нащо ви її приймаєте? Вони міські люди, все життя в місті прожили, а я і мої діти – сільські, вони тут виросли і вони будуть господарювати на землі, а ці тільки на гамаку лежати.

Сестра й справді мала рацію, я роки прожила з чоловіком в місті і ми не бідуємо, квартиру одну здаємо, іншу продали аби з часом в маминій хаті все до ладу привести. Діти наші так само при житлі, все у нас просто чудово.

А в моєї сестри й того краще, адже у неї не хата в селі, а триповерховий палац.

Заради нього вона роки пропрацювала по заробітках з чоловіком. Вона була певна, що її діти будуть з нею жити, а вони не хочуть, хочуть жити в місті. А Орися вже й не має сили на квартири заробити та й чоловік її вперся:

– Годі з мене тих заробітків, дай мені пожити трохи.

І ось вона собі надумала, щоб мама до неї перейшла жити, а мамину хату продати та купити хоч одну квартиру в місті.

– Доню, та то й так не стане на квартиру, а я не хочу до тебе йти жити зі свого дому. Та батько все тут своїми руками робив, не мав ні вихідного, ні відпочинку, а тепер продати та мені йти кудись? Не хочу і не проси.

Сестра жила в сусідньому селі, але до мами не приходила частіше, ніж я, казала, що є телефон, а її більше не було в України, ніж була за молодості.

І ось ми вирішили з чоловіком, що хочемо в селі пожити на пенсії. Думали купити в селі хату, а мама й каже:

– Для чого будете купувати? Живіть у мене, он чотири кімнати, то не поміститеся?

Але ми бачили, що сестра дуже проти, вже яку неділю приходила і казала мамі аби нас не пускала жити, бо хата в результаті нікому не дістанеться, а її діти б жили.

І ми тоді з чоловіком порадилися і я кажу:

– Мамо, ми дамо Орисі десять тисяч доларів, то якраз половина за таку хату, ми ж питали за ціни. То так буде, наче ми хату й поділили.

– Добре, але то все одно треба якось все зробити по-людськи, – була проти мама.

І ось Орися в неділю знову до мами, а ми їй гроші й даємо, при мамі, вона їх перерахувала і аж трохи повеселіла.

– То ми домовилися?, – питаю я її.

– Звичайно, так буде справедливо, – погодилася та.

І отак ми почали жити в мами, робили ремонт в ванній, робили новий паркан. Мама з нами прожила ще десять років, як її не стало. Орися час від часу заходила та на наше життя дивилася. Але вже за хату нічого не говорила.

Аж тут мами не стало, ми справили поминки, далі зробили дев’ять днів. Перемили посуд, Орися так руки витирає, а тоді й каже:

– Ну, то пора й хату ділити.

– Яку хату?, – здивувалася я, – ми ж тобі гроші віддали за неї.

– Які гроші? То так, чверть, бо зараз цю хату можна продати в рази більше.

– Так, але ми сюди гроші вклали, то до чого тут ти?

– Так буде справедливо. У мене он одна донька розійшлася з чоловіком, у іншої діти не поступили, то мені грошей треба. А ви й так мов сир у маслі катаєтеся, нічого вам не буде, як ще мені десять тисяч дасте.

Я тоді не витримала і пішла в документи та перед нею хляпнула заповітом. Мама як знала, вирішила таки скласти заповіт на мене, бо як чула, що сестра не заспокоїться. Так, що ми тепер маємо науку – нічого без документів не робити, а ви що на це скажете?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page