Сестра мені в Італію зателефонувала з новиною. Я слухала і вухам своїм не могла повірити. Тричі на екран поглядала, а чи зі своєю рідною сестрою я балакаю. Надто вже і голос і слова відрізнялись від того, як вона співала ще нещодавно, коли ї моя допомога потрібна були. нині ж це була чужа мені людина і говорила вона таке від чого у мене волосся на голові ворушитись почало.
Я за кордон ще десять років тому поїхала, але не від доброго життя. Жила я з чоловіком і дітьми у столиці в його квартирі. П’ятнадцять років наш шлюб протримався, а потім він собі іншу знайшов. Мені і ідтям він одразу на двері вказав. більше того, не став чекати поки я виїду, привів іншу одразу ж.
Я тоді до мами подалась. Хлопці підлітки. з роботи у столиці я звільнилась, адже заробленого усе одно на оренду житла і життя не вистачило б. Мусила починати усе з нуля. Пробувала влаштуватись на роботу в селі, але п’ять тисяч не ті гроші на які синів одягати взувати і вчити змогла б. Саме тому і подалась сюди, в Італію.
Сини мої з мамою перший час жили, а потім вчитись поїхали. Мама ж моя мала два будинки у нашому селі. В одному – сестра моя жила. Мама на неї всі документи переоформила. Ми ще при житті усі домовились, що дім у якому мама проживає буде мені колись. Я за ці роки і ремонт у ньому зробила і паркан хороший поставила і дах перекрила. Все робила на совість, адже знала, що мені у ньому старіти доведеться.
Мама моя злягла ще рік тому. Сестра одразу сказала, що оскільки я успадкую хату, той маму повинна доглядати. Я думала залишити роботу і їхати додому, проте мама моя сказала, що не варто. Вона сама знайшла жіночку, яка приходила до неї тричі на день і доглядала, я ж тільки оплачувала. Сестра, звісно ж маму навідувала постійно.
Сестру я також не забувала. Старалась і їй і племінничкам передати посилки, та й гроші дарувала непогані і на дні народження і на свята. А коли пів року тому сестра попросила у мене сорок тисяч. аби оплатити навчання доньки своєї. я одразу ж переказала ту суму, адже по іншому і бути не могло. ну хто б їй ще допоміг?
Коли два місяці тому мами не стало, саме я узяла не себе всі витрати. Тоді ми з сестрою обійнявшись разом проводжали нашу неньку у засвіти. Сестра плакала так само. як і я. Ми були найближчими людьми в усьому світі білому.
Саме тому для мене дзвінок сестри, що пролунав минулого тижня, був, як грім серед неба ясного:
— Ганю, – говорила моя сестричка голосом крижаним, – Я документи на спадок уже подала, ти коли будеш подавати?
Я одразу і не зрозуміла, які документи, куди сестра моя подала і чому?
— А що там ділити? – запитую. – Землі мам не мала, ото хіба хата моя лишилась і все.
— Твоя? – протягнула сестра здивовано. – Але ж заповіту немає. Тож дім ми мамин на двох успадковуємо, сестро.
У мене аж у вухах зашуміло. Як так? Адже скільки я тут, скільки ми всі знали, кому та хата буде.
— Сестро, але ж у тебе вже є дім від мами нашої, Та й домовленість же була.
— У селі в нас хати дорогі. Мені стане сина вивчити, якщо я половину свою продам. Пробач, сестро, нічого особистого. мій дім по документам мій. А у нашої мами два спадкоємця, ділитимемо по закону.
Що тепер робити я просто не знаю. Пробувала з нею балакати, але ж вона твердить одне і те ж. Ще й сердиться, мовляв я її привласнити хочу. Але чому її, ми ж усі знали, що то буде моє.
Невже доведеться з сестрою рідною з’ясовувати усе через відповідні інстанції. То ж сестра моя єдина. Хіба ж таке буває?
22,01,2023
Головна картинка ілюстративна.
