Сестра мовчала коли я найняла людей дім утеплити. Ні слова не сказала, коли я паркан новий поставила. Прийшла на розмову вона тільки тоді, як я вже все зробила і мій син у дім переїздив: “А що це ви тут надумали? Жити?”. Протягнула так, що я вже й сама здивувалась. Що за питання такі?
Коли мама на заробітки поїхала в Італію, я працювала у Києві. Сестра моя вийшла заміж, мала вже двох синочків:
— Досить тобі біля свекрухи жити, доню. – сказала тоді мама Нелі. – мій дім порожній, то чого іншого помешкання шукати? Живіть собі, а там видно буде.
“Видно буде” повернуло так, що сестра дім під себе і свою сім’ю зробила, а мама вже й не стала у нього повертатись. Заробила мама собі на нову хату, але здоров’я підвело – на ремонт уже не вистачило заробленого. Повернулась мама у новий дім в якому ні ремонту, ні меблів.
Саме тоді я до неї і переїхала, бо моє сімейне життя в столиці не склалось. З малим Тарасиком ми спершу спали на привезеному матраці на підлозі, бо ж не мали ліжка власного. Мама мусила ночі проводити на старому розкладному кріслі.
Але, потихеньку таки стягнули все, що потрібно. Мама з Тарасиком, а я на роботі. Що в кредит придбала, що із зарплатні, а вже за п’ять років наш дім і не впізнати було. Звісно, ремонт не євро, меблі не з сторічного дубу, але ж була за чим їсти, на чому сидіти і мали ми де спати.
Мамі б ще жити і жити, бо ж була молода, сьомий десяток розміняла, а лягла спати і не прокинулась. Ми з сестрою склались, провели неньку достойно. Відбули дев’ятий день, сороковий. Нічого мені сестра не говорила, ні на що не натякала.
Мовчала сестра тоді, як ми із сином дім утепляли. Ні слова не сказала, коли я паркан новий поставила, прийшла лиш тоді, як мій син із сім’єю вирішив біля мене жити і вже й речі перевіз.
— А що то ви надумали? Чи жити тут зібрались? – сказала сестра здивовано.
Мені її питання здалось недоречним жартом. Знала вона про ситуацію Тараса. Про те, що поки їхня сім’я ну ніяк оренду квартири в столиці потягнути не може. Тим паче, що у них на світ одразу трійня з’явилась.
— Так, – кажу. – Як бачиш, буду я тепер бабусею героїнею.
— Х-м! А куди підуть, коли ми дім на продаж виставимо? Якось не розумно все це і не вчасно.
Я так і стала. Що то означає: “дім на продаж виставимо”. Ніби, як то ж є моя хата? Я тут уже стільки років жила, я тут кожен міліметр до ладу приводила, а вона каже “ми будемо продавати”?
— Ну так це – наш спадок, сестро, – говорить мені спокійно. – Чи ти одна у мами доня була?
Я дар мови втратила, бо мама завжди казала, що нас порівну поділила. Мовляв, її дім пішов Нелі, а от дім у якому ми разом жили буде мені. Порівну і справедливо.
— Ну моя хата, – каже сестра, – то моя хата. Ти її сюди не вплутуй. А ось це – мамина хата і ми її разом успадкуємо, як і годиться.
Знаєте, у нас в селі не є будинки дорогими, всього десять, п’ятнадцять тисяч доларів. Наша саме на п’ятнадцять і потягне. Але ж ось у чім справа: аби викупити у сестри її половину мого будинку ті гроші треба мати, а в мене їх немає.
Ще є чотири місяці мені терміну, аби знайти кошти і розійтись із сестрою у цім питанні. Прошу сестру поступитись, кажу. що мамина воля була іншою, що ми сестри і так робити не варто:
— Цікаво, а до мене які питання, Ніно? Ти так розходилась, так багато слів на вітер кидаєш, ніби я твоє забрати хочу. Так, мама мені дім подарувала свого часу, то було її рішення свідоме. Тобі вона такого дарунку не зробила, то я тут до чого? Питання до мене? Я лиш те, що мені належить забираю. Не твоє – своє.
Дивлюсь я на сестру, на свій дім і ніяк її логіки зрозуміти не можу. Невже варта хата людських стосунків? Сім тисяч доларів то така сума, аби забути про сім’ю?
Цікаво, то лиш у мене так, чи ще кому так із сестрою “пощастило”?
Головна картинка ілюстративна.