Сестра просить мене триматись осторонь і не втручатись, але ж де на те сил узяти? Для неї все просто – сім’я дітей, то їхня сім’я і старшому поколінню там робити нічого. От тільки у неї і зяті інші, вона мене просто не розуміє.
Моя донька заміж вийшла чотири роки тому. Її наречений нам був не знайомим, адже до того вони в іншому місті проживали. Напевне, якби ми знали його краще, то й не зробили б тієї помилки – не подарували б квартиру на весілля.
Артем, зять мій нинішній, виявився дуже цікавою і своєрідною людиною. Наприклад, для нього слово “зроблю завтра” не означає, що обіцяне буде виконано. Тобто, сипати обіцянками він уміє, навіть у фарбах розповість, як буде робити, але все ніяк руки не доходять і точки у Всесвіті не зійдуться.
Все почалось із ремонту. Ми з чоловіком закупили усі необхідні матеріали, аби вирівняти стіни і замінити підлогу. Артем пообіцяв, що зробить усе, на вихідних сам, бо ж має досвід у будівництві.
Ті матеріали три місяці чекали тих вихідних. Зрештою, я не витримала і коли вони поїхали у гори на відпочинок, бригада все зробила за чотири дні. Зі мною ще місяць ні доня ні зять не балакали, бо ж бачте, зять усе хотів і мріяв своїми руками зробити.
Те саме було із сантехнікою і фарбуванням стін. Плитка у коридорі стояла пів року, перш ніж я не взяла свого чоловіка і ми не приїхали самі її на стіни класти. Зять прилетів, бігав із незадоволеним обличчям, пирхав, але ми якось таки змогли у вбиральні ту плитку покласти.
Ну, а нині, моя донька із первістком у стаціонарі, скоро на виписку. Живуть вони вже рік у тій квартирі і три місяці там меблі стоять у коробках не зібрані. “Так, я завтра вже зберу, там нічого робити” – каже зять завчено, але нічого не відбувається.
Я телефоную донці, кажу, що ми із кумом прийдемо, все зберемо за два дні. Кухню встановимо, меблі у вітальні і у дитячій. Там справ усього нічого, якщо розумітись на тому і мати охоту:
— Артем сказав, що якщо ви втрутитесь у нашу квартиру ще раз, то він не чоловік мені більше. Він і досі тримає образу на те, що ви так багато разів його плани псували тим, що лізли поперед нього. Сказав, що завтра покличе друга і до нашого із сином повернення додому все буде.
А я ж знаю, що не буде. Ото хіба як онук мій із інституту повернеться, от до того часу тато можливо, табуретку на кухні і складе, з його швидкістю і охотою до роботи.
Донька просить сидіти рівно і не рухатись у бік її дому. Чоловік питає коли кума кликати, аби все скласти, а сестра забороняє мені і думати про те, щоб до доньки іти.
— Хай прийде з дитям і кілька разів через ті коробки перечепиться, то може тоді їй розвидніється, що то в неї за Артем. А поки ти все робитимеш, то будеш не така, як не старайся. Вона погляне на те, що й сісти немає куди до того Артемка кожух виверне, то може й зробить усе. А як ні, то хоч одна людина буде за ваш труд удячна і покличе сама а не нотації читатиме вам по завершенні.
Ну, і як мені бути, кого ж слухати? Як би вчинили на моєму місці?
Ганна Р.
Головна картинка ілюстративна.
